Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

— Ти віддаєш мені? Чому не Грому? Була б нагода зустрітися.

— Якби він хотів зустрітися, нагоди б не чекав.

У цей момент у двері подзвонили.

Ми з Маршалом перезирнулися.

Я пішла до дверей, глянула на екран домофона—і серце вистрибнуло з грудей.

Андрій.

Руки раптово стали тремтячими, коли я відчиняла замок.

— Привіт, — сказав він, як завжди. — Впустиш?

— Так, проходь, — відповіла я пересохлими губами.

У цей момент з кухні показався Маршал.

Андрій глянув на нього, але нічого не сказав.

А от Маршал…

— Та що ж ти будеш робити? — зітхнув він, картинно заламуючи руки. — Гром, це реально випадковість. Я вже йду, а ви тут… Ну ви зрозуміли. Мене немає.

Він швидко взувся й зник за дверима, підморгнувши мені наостанок.

Андрій, як завжди, зберігав незворушність. Просто зняв взуття, пройшов у вітальню і, ніби нічого не сталося, підійшов до вікна. Точно так само, як колись. Стояв, дивився, мовчав. Я теж мовчала, вичікуючи. Було відчуття, що слова повисли в повітрі, але я боялася їх порушити. Нарешті він повернувся, ледь усміхнувся й сказав:

— Гарно виглядаєш.

— Дякую, — буркнула я, ретельно приховуючи тремтіння рук.

— Сам не знаю, чому тут. Їхав на роботу, а вийшло, що звернув сюди.

— Кави? — запитала я в надії розтопити лід.

— Ні, я вже поїду.

Ну звісно. Прийшов, щоб нічого не сказати, і піде, щоб нічого не пояснювати. Класика жанру.

— Ваше розслідування закінчилося?

— Так…

— Маршал знайшов, що шукав?

— Знайшов.

— Ну от і добре. Значить, усе буде добре.

Він відійшов від вікна й рушив до дверей. Я дивилася й розуміла, що ось воно, це кіношне “зараз або ніколи”. Не витримала.

— Андрій, я кохаю тебе.

Він зупинився, глибоко зітхнув, повернувся й сумно посміхнувся:

— Я знаю. Я теж кохаю. Але це нічого не змінить.

Він зробив крок до виходу, і мене раптом прорвало:

— А мене спитати?! Тебе не цікавить, що думаю я?!

— Цікавить, — тихо відповів він. — Але ще раз я просто не переживу. Не зможу. А ти будеш щаслива. Пройде час, і ти…

— Андрію, вистачить пафосу! — гаркнула я. — Ти серйозно зараз як дешевий герой мелодрами?!

Він глянув на мене, але з усмішкою.

— Бувай, маленька.

Грюкнули двері.

Я секунду стояла, потім кинулася за ним, налетіла на двері, сповзла вниз і… ні, не заревіла. Але, мабуть, вигляд у мене був ще той, бо через хвилину у двері забарабанили.

— Відчиняй, — почувся голос Маршала.

Я прочинила, і він оглянув мене з виразом “ну ти й дура”.

— Він поїхав.

— Поїхав, — зітхнула я.

— І ти його не зупинила.

— Не зупинила.

— А тепер збираєшся битися головою об стіну?

— Ти так кажеш, ніби це щось погане, — пробурмотіла я.

Маршал закотив очі, підняв мене з підлоги за комір і підштовхнув у бік кухні:

— Сідай. Я вирішив випити за закінчення справи, але можна й “з горя”.

На столі з’явилися пляшка віскі, пару салатів в контейнері і нарізка.

— О, чудово, ще один чоловік, який вважає, що алкоголь вирішує всі проблеми, — фиркнула я.

— Він хоча б їх тимчасово відкладає, — не моргнувши, відповів він.

Ми випили. Закусили ковбаскою.

— Дожився, бляха...— задумливо протягнув Маршал, — Сиджу на кухні і витираю соплі дівчині, що страждає, який безславний кінець колись блискучої кар'єри… Два дурні з розбитими серцями, твою матір. Слухай, а може нам відкрити детективне агентство? У мене ніколи не було партнера. Приємно, що ти баба, не виникне почуття суперництва. Подвійно приємно, що зовсім не хочеться тебе трахнути.
-Пам’ятається ти хотів…
-Коли це було?-закотив він очі.
-А пам’ятаю, я тобі замість собаки.
-Саме так, а зоофілією я не страдаю. 
-Сволота ти… — зітхнула я стомлено.
- Сам знаю. З'їж цукерку… Справа не в тобі, — скривився він. — Просто мені ніхто не потрібний. У сенсі потрахатись я завжди готовий. Але в випадку з тобою це не спрацює. З тобою або один раз і назавжди, або ніяк. Гром це розуміє, тому і відстав. Одного разу я також так кохав…
-Розкажеш?
-Можливо колись. Бо вистачить однієї сопливої на цій кухні.

Я слухала його і губилася в здогадах, що я роблю в цій кухні в компанії людини, яку вважаю вбивцею. Адже я прекрасно розумію, як закінчиться життя Арні і тих, хто в нього стріляв.

"Господи, — подумки благала я. - Чому все так нескладно в моєму житті?"

"Я тобі не сторож, – відповів Господь. - Своя голова на плечах"

-Не кисни, — перервав мої міркування Маршал. — В решті решт послухай розумну людину: не став на собі хрест. Насправді, нічого по-справжньому не закінчується. Принаймні поки ти жива. І гріхи свої безглузді спокутуєш, був би час. Згадай історію про святого Петра. «Не встигне заспівати півень, як ти тричі зречешся мене». На мою думку, звучить приблизно так. Зізнатися, в Біблії я не дуже сильний. Але точно пам'ятаю: цей хлопець зрікся Господа, простіше кажучи, зрадив його з переляку. І не один раз, а цілих три. Однак зібрався з силами й зробив те, що мав зробити: став великим апостолом і, кажуть, багато чого доброго встиг утворити. А наклади він на себе руки у великій печалі від своєї зради, як його приятель Юда, хто б на його честь став собори будувати? Тож попереду в тебе, дитя нерозумне, величезне поле діяльності. І гріхи замолиш, і Грома свого повернеш. Якщо захочеш. Це сьогодні все здається гірше нікуди, а завтра... завтра подивимося.
-Ти сам у це віриш? - Придивляючись до нього, запитала я.— Я зараз не про себе питаю, а про тебе. Віриш?
- Звичайно, - кивнув він. — Не те вже давно пустив би собі кулю в чоло. — він підморгнув і насмішкувато додав: — Як вчить нас велика Камасутра — безвихідних положень не буває, — і почав реготати.

— Придурок.

Він розреготався так щиро, що я, попри все, не втрималась і засміялася теж.

Кінець