Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Єва

Пройшов тиждень з тих подій. До слідчого мене більше не викликали, але Костя повідомив мене, що звинувачування з мене зняті. Чи Маршал передав запис до поліції, чи то в кінці кінців вони самі змогли зробити щось путнє і розібратись в ситуації, я не знала. Та і не цікавилась, чесно кажучи.

На роботу я так і не вийшла, лише іноді працювала з дому. Я помітила, що до архітектури прохолола. Мене зараз мало що цікавило там. Я побачила інший бік життя і вже ніколи моє не буде таким, як раніше. З Андрієм ми не зустрічалися, хоча я пару разів проїзджала мимо бази, де був його кабінет. Але побачити його так і не змогла. Не знаю на що розраховувала. Ми вже все сказали один одному і додати було нічого.

Я сиділа і розглядувала стіну напроти, коли в мене задзвонив телефон. Відповідати було лінь, але я все таки подивилась на дисплей і дуже здивувалася. Телефонувала мені моя колишня свекруха. Робити це їй було абсолюно на за чим, але я відповіла.

-Доброго дня, Маріє Іванівно.

-Привіт, Єво. Ти вибач що телефоную, але… поговорити мені ні з ким.-в її голосі я чула сльози і мені стало соромно. Я ні разу з дня смерті Сергія не зателефонувала їй. Це мене він образив, але вона втратила сина. Я могла хоча б поцікавитись як вона.

-Все нормально. Як ви?

-Не знаю як. Ми останнім часом не були близькими, але тепер…коли його немає…я не знаю як жити далі. Дім зовсім пустий став.

-Ви вдома?-зачимось запитала її.

-А де ж мені ще бути?

-Я скоро приїду, якщо ви не проти.-сама не вірила в те, що говорю.

-Звісно приїзди. Я буду чекати на тебе.

Я швидко зібралася, сама не розуміючи навіщо це мені і, підхопившки ключи від авто, спустилася на паркування. Дорога до сусіднього міста не зайняла багато часу і ось я дзвоню у двері. Марія Іванівна відчинила швидко, ніби весь час стояла за дверима і чекала мене. Я сумно посміхнулася і пройшла в середину. Віднесла пакети з продуктами, які купила дорогою, на кухню і допомогла розкласти по полоцях.

-Ну навіщо ти стільки набрала? Мені ж самій не з’їсти усього.

-А ви подруг в гості покличте, разом і поїсте.

-Не до подруг мені зараз. Всі телефонують, охають і співчувають, але мені не потрібно це. Мені б просто поговорити про синочка.

Я розуміла її і тому тихо почала розмову, пригадуючи тільки щасливі моменти наших стосунків. Ми просиділи до глибокої ночі і я вирішила залишитись у неї. Постелила мені свекруха у старій кімнаті Сергія. Тут майже нічого не змінилося, тільки наше весільне фото надруковане на полотні, висіло над ліжком. Помітивши що я дивлюся на нього, Марія Іванівна сказала:

-Серьожа дуже любив це фото і я вирішила повісити його тут, щоб коли ви ночували, могли бачити його.

-Але ми так ні разу і не ночували…

-Нічого. Я ж розумію, ви молоді, у вас своє життя було. Надобраніч.-сказала вона і вийшла з кімнати, витираючи сльози.

А я сиділа на ліжку і дивилася на фото. Потім піднялася і за чимось зняла його з стіни. Щось випало мені прямо під ноги. Я опустила очі і побачила конверт з міцного жовтого паперу. Підняла його і надірвала. «Протокол» прочитала на першому аркуші. Мені навіть не потрібно було далі читати, я і так знала що це.

Поклала конверт на ліжко і вийшла з кімнати.

-Маріє Іванівно, а коли Серьожа був у вас в останнє?-запитала я її.

-Та якраз у день своєї смерті. Рано зранку приїздив. Я на дачі тоді була і не знала що він приїде. Це вже потім він мене набрав і сказав що приїхав. Я хотіла вже бігти на автобус, але він сказав що проїздом і приїде наступного разу. Аби я тільки знала…

Я кивнула і повернулася в кімнату.

Тієї ночі я так і не заснула, оплакуючи своє життя з Сергієм. Для мене це була гра, захоплення, щось тимчасове, але, можливо, для нього…

Зранку, тільки-но почула обережні кроки, відразу підхопилася. Ми швидко поснідали, і я поїхала, пообіцявши навідувати її.

Вдома ходила з кутка в куток, дивилася на конверт і не знала, що з ним робити.

Віддати батькові? Він точно знатиме, як із цим розібратися. Але тоді доведеться все йому розповісти. А я не готова.

Зателефонувати Андрію? Та чи відповість він?

Найбільше ці документи потрібні Олексію. Він казав, що й без них зможе обійтися, але це гарантія, що Гора виконає обіцянку.

Я глибоко вдихнула й набрала його номер.

— Неочікувано, — сказав він замість привітання. — Що, зрозуміла, що без мене жити не можеш?

— Обов’язково клеїти дурня? — поцікавилася я, хоча, чесно кажучи, чути його було приємно.

— З тобою по-іншому не виходить. Так що, скучила, радість моя, чи є ще щось?

— Ти ще в місті?

— Вже збирався відчалювати, але якщо потрібен тобі…

— Потрібен. Приїдеш?

— Уже мчусь.

Він поклав слухавку, а я влаштувалася на дивані, чекаючи його.

Дзвінок у двері пролунав підозріло швидко. Я кинулася відчиняти.

Маршал стояв, підперши плечем стіну, й весело скалив зуби.

— Ну привіт, найкрасивіша дівчинка в світі.

— Заходь уже, — засміялася я, а потім не витримала й повисла в нього на шиї.

— Ого, несподівано, — сказав він, але обійняв мене у відповідь і навіть підняв над підлогою.

Я справді була рада його бачити й не приховувала цього.

Ми пройшли на кухню, я зробила каву. Поставила перед ним чашку, а поряд поклала конверт. Перед цим переклала документи в новий, цілий, і заклеїла його.

Він здивовано глянув на нього, потім на мене.

— Це що?

— Те, що ти шукав.

— Звідки знаєш? — усміхнувся він.

— Знаю.

— Читала?

— Ні.

— Чому? Не цікаво? — він приглядався до мене, ніби намагався зрозуміти, чи кажу правду.

— Не цікаво. Це не моя справа.

Маршал присвиснув.

— І де вони були? У Серьоги?

Я кивнула.

— Надурив Аньку, значить. Молодець мужик.

Він постукав пальцями по конверту.