Читати книгу - "Гра престолів"

— Ні,— тихо заперечив Джон Сноу,— то була не мужність. Він був напівмертвий від жаху. Це ясно читалося в його очах, Старку.

Сірі Джонові очі — такі темні, аж чорні — підмічали майже все. Він був Робів одноліток, проте зовсім на нього не схожий. Джон був стрункий, а Роб м’язистий; темночубий, а Роб світловолосий; граційний і меткий, а його зведений брат — дужий і прудкий.

Роба його слова не переконали.

— Хай йому Чужі з тими очима! — лайнувся брат.— Він добре прийняв смерть... Погнали до мосту? Я тебе обжену!

— Згода,— кивнув Джон, одразу пришпорюючи коня. Вилаявшись, Роб метнувся навздогін, і вони вчвал помчали дорогою — Роб реготів і тюкав, а Джон напружено мовчав. З-під кінських копит летіли фонтани снігу.

Бран і не збирався їх наздоганяти — його поні це не до снаги. Натомість він, пригадавши очі голодранця, почав міркувати. Незабаром Робів сміх замовк удалині, й у лісі знову запанувала тиша.

Він так поринув у думки, що й не помітив, як його наздогнала кавалькада, аж поки батько, порівнявшись із ним, не запитав лагідно:

— Як ти, Бране?

— Усе гаразд, батьку,— озвався Бран, підводячи погляд. Батько, вдягнений у хутро та шкіру, верхи на величезному бахматі, вивищувався над хлопцем, як велет.— Роб каже, що чоловік той хоробро прийняв смерть, а Джон каже, що він був до смерті переляканий.

— А що думаєш ти? — запитав батько.

Бран уже міркував над цим.

— А чи може людина бути хороброю, коли боїться?

— Саме тоді й виявляється хоробрість,— мовив батько.— Ти розумієш, чому я так учинив?

— То був дикун,— сказав Бран.— А дикуни крадуть жінок і продають Чужим.

— Стара Нан знову забивала тобі голову казками,— усміхнувся батько.— А насправді той чоловік був клятвопорушником, дезертиром з Нічної варти. Такі люди найнебезпечніші. Дезертир усвідомлює: якщо його схоплять, він приречений, тож не цурається злочину, навіть найстрашнішого. Але ти неправильно мене зрозумів: моє питання було не про те, чому той чоловік мав померти, а про те, чому покарати його мав я особисто.

На це запитання Бран не мав відповіді.

— У короля Роберта є кат,— мовив він невпевнено.

— Атож,— кивнув батько.— Катів мали і королі з династії Таргарієнів, які правили до нього. Але ми живемо за давніми традиціями. У жилах Старків і досі біжить кров перших людей, і ми віримо, що виконувати вирок має той, хто його виносить. Якщо ти відбираєш у людини життя, то маєш зазирнути їй у вічі й вислухати її останні слова. А якщо не здатен цього витримати, може, засуджений і не заслуговує на смерть... Колись, Бране, ти станеш Робовим прапороносцем, очолиш власну фортецю в ім’я свого брата і свого короля, тож правосуддя опиниться у твоїх руках. І коли прийде такий день, виконуй свій обов’язок не для втіхи, але й не відмовляйся від нього. Правитель, який ховається за спини найманих катів, дуже швидко забуває, що таке смерть.

Цієї миті попереду на гребені пагорба з’явився Джон. Помахавши рукою, він загукав:

— Батьку, Бране, хутчіш сюди, погляньте, що знайшов Роб!

За мить він знову зник з очей.

— Ще якийсь клопіт, мілорде? — під’їхав ближче Джорі.

— Понад усякий сумнів,— відповів лорд-батько.— Зараз побачимо, яку капость цього разу втнули мої сини.

Він пустив коня клусом. Джорі з Браном, а за ними й уся кавалькада, рушили навздогін.

Роба вони розшукали на північ від мосту, на березі річки; поряд з ним верхи сидів Джон. Літо закінчувалося, і цього місяця чимало сніжило, тож Роб стояв по коліна в білому снігу; він скинув каптур з голови, й у волоссі вигравало сонце. Роб щось притискав до грудей, і хлопці пошепки збуджено перемовлялися.

Вершники обережно намацували дорогу поміж заметів, шукаючи твердої опори на нерівній землі, яка ховалася під снігом. Першими до хлопців під’їхали Джорі Кассель і Теон Грейджой. Дорогою Грейджой сміявся і жартував, аж тут — навіть Бран це почув — йому перехопило подих.

— Боже! — вигукнув Теон, силкуючись утримати коня й тягнучись по меч.

А Джорі вже встигнув вихопити меча.

— Робе, відійди! — загукав він, а кінь під ним позадкував.

Підводячи погляд від того, що було в нього в руках, Роб посміхнувся.

— Вона тебе не вкусить. Вона мертва.

Бран аж палав од цікавості. Він би приострожив поні, однак батько звелів усім злізти на землю біля мосту й далі йти пішки. Зістрибнувши з поні, Бран помчав до братів.

На той час спішилися вже і Джон, і Джорі, і Теон Грейджой.

— Сьоме пекло! Що це таке? — вигукнув Грейджой.

— Вовчиця,— пояснив Роб.

— Перевертень! Ти тільки поглянь, яке воно величезне!

У Брана, який продирався крізь снігові замети до брата, закалатало серце.

У снігу, поплямованому кров’ю, темніли обриси туші, обважнілої в смерті. На розкошланому сірому хутрі вже намерзла крига, і від нього слабенько відгонило тліном. Бранів погляд вихопив незрячі очі, в яких кишіли черви, і великий писок, повний жовтих зубів. Але дух йому перехопило від розмірів звіра: той був більший за поні, удвічі більший за найкрупнішого хорта на батьковій псарні.

— Ніякий це не перевертень,— спокійно відказав Джон.— Це деривовк. Вони більші за звичайних вовків.

— На південь від Стіни,— мовив Теон Грейджой,— деривовка не бачили вже років двісті.

— А я-от бачу його перед собою,— відгукнувся Джон.

Бран відірвав від чудовиська очі — і тоді-то й звернув увагу на згорток у Робових руках. Захоплено скрикнувши, він наблизився. То було вовченя — крихітна сіро-чорна волохата куля з досі заплющеними очима. Роб притискав вовченя до себе, і воно сліпо тицялося йому писком у груди, шукаючи попід шкірянкою молока й жалібно повискуючи. Бран невпевнено потягнувся до нього.

— Сміливіше,— заохотив його Роб,— погладь його.

Бран коротко й нервово погладив вовченя, а тоді обернувся на Джонів голос.

— Ось і тобі,— мовив Джон, вкладаючи йому в руки друге вовченя.— Тут їх аж п’ятеро.

Притискаючи вовченя до обличчя, Бран опустився на сніг. Тепле та м’яке хутро пестило шкіру на щоці.

— Стільки років їх не було — і раптом у королівстві на свободі бігають деривовки! — пробурмотів стайничий