Читати книгу - "Небіж чаклуна"

– А тому ти вирішив послати туди Поллі, – сказав Діґорі. Його щоки палахкотіли тепер від гніву. – І я можу лише сказати, – додав він, – хоч ти й мій дядько, ти повівся як боягуз, пославши дівчину в місце, куди сам боїшся потрапити.

– Помовчіть, сер, – сказав дядько Ендру, стукнувши кулаком по столу. – Я не стерплю, щоб малий брудний школяр так говорив про мене. Ти нічого не розумієш. Я великий учений, маг, фахівець, який здійснює експеримент. Звичайно ж, мені потрібні живі об’єкти для цього. Благослови мене, Боже, тепер ти мені скажеш, що я мав запитати дозволу в морських свинок, перш ніж використати їх! Жодної великої мудрості не вдасться досягти без жертви. Але думка про те, що я сам повинен піти туди, куди посилаю інших, – безглузда. Це те саме, що примушувати генерала воювати простим солдатом. Якщо мене вб’ють, що станеться з працею всього мого життя?

– О, годі тобі базікати, – сказав Діґорі. – То ти повернеш Поллі назад?

– Я саме збирався сказати тобі, коли ти так брутально мене урвав, – сказав дядько Ендру, – що я нарешті відкрив спосіб повернення назад. Зелене кільце допомагає повернутися до нашого світу.

– Але в Поллі нема зеленого кільця.

– Ні, – сказав дядько Ендру з жорстокою посмішкою.

– Тоді вона не зможе повернутися назад! – крикнув Діґорі. – Це ж те саме, що вбити її.

– Вона зможе повернутися назад, – сказав дядько Ендру, – якщо хтось інший піде за нею, надівши на палець жовте кільце й узявши із собою два зелені кільця: одне, щоб повернутися самому, а друге – щоб забрати її.

І тепер, звичайно, Діґорі зрозумів, у яку пастку він потрапив. Він дивився на дядька Ендру, нічого не кажучи, з широко роззявленим ротом. Його щоки зблідли.

– Я сподіваюся, – сказав дядько Ендру могутнім голосом, так ніби він був шляхетним дядьком, який дає своєму небожу приємний подарунок і добру пораду, – я сподіваюся, Діґорі, ти не виявиш себе боягузом. Мені було б дуже прикро думати, що хтось із нашої родини не має честі й лицарського духу, щоб прийти на допомогу… е… е… леді, яка опинилася в скруті.

– О, заткнися! – сказав Діґорі. – Якби ти мав досить честі й усього такого, ти пішов би сам. Але я знаю, ти не підеш. Ну, гаразд, бачу, мені доведеться йти. Але ти – звір. Думаю, ти спланував усе з таким розрахунком, щоб вона пішла, нічого не знаючи, а потім і мені довелося піти за нею.

– Звичайно, – підтвердив дядько Ендру зі своєю огидною посмішкою.

– Гаразд, я піду. Але є одна річ, яку я хотів би спочатку сказати. Я не вірив у магію до сьогоднішнього дня. Тепер я бачу, вона реальна. У такому разі, я думаю, старі казки також більш або менш правдиві. І ти лише поганий і жорстокий чаклун, як ті, про яких розповідають казки. Але я не прочитав жодної казки, у якій би такі люди не розплачувалися в кінці, і я готовий побитися об заклад, що розплачуватися за свої лихі вчинки доведеться і тобі. Так тобі буде й треба.

З усього сказаного Діґорі лише остання фраза дійшла до адресата. Дядько Ендру здригнувся, й у нього на обличчі з’явився вираз такого жаху, що хоч він і був звіром, але вам би стало його шкода. Але через секунду він опанував себе і сказав із досить силуваним сміхом:

– Гаразд, гаразд, я думаю для дитини природно так думати. Тим більше для такої, що виховувалася серед жінок, як ти. Ти мені цитуєш казки твоїх бабусь? Я не думаю, що тобі слід турбуватися про ті небезпеки, які мені загрожують, Діґорі. Чи не ліпше потурбуватися про ту, яка загрожує твоїй маленькій подрузі? Вона відсутня вже протягом певного часу. Якщо в тому світі існують небезпеки – то буде шкода, якщо ти з’явишся там на якусь мить пізніше.

– Не думаю, що тобі шкода дівчини, – люто відказав Діґорі. – Але мені остогидла твоя балаканина. Що я маю робити?

– Насамперед тобі треба навчитися контролювати себе, хлопче, – холодно відповів дядько Ендру. – Інакше виростеш таким, як твоя тітка Летті. А тепер послухай мене.

Він підвівся, надів рукавички й підійшов до таці, на якій лежали кільця.

– Вони працюють лише тоді, – сказав він, – коли торкаються твоєї шкіри. – Коли я в рукавичках, то можу підіймати їх, – як оце, – й нічого не станеться. Якщо ти вкинеш одне кільце до своєї кишені, теж нічого не станеться. Але, звичайно, ти мусиш пам’ятати про те, що тобі не слід запихати руку в кишеню й доторкатися до нього, хай навіть ненавмисне. Як тільки ти торкнешся жовтого кільця, ти зникнеш із цього світу. Коли ти перебуватимеш в іншому світі, я сподіваюся, – звичайно, це ще не доведено, але я сподіваюся, – то в ту мить, коли ти торкнешся зеленого кільця, ти зникнеш із того світу і – я сподіваюся – повернешся в цей. Тепер дивись. Я беру два зелені кільця й кладу їх до кишені під твоєю правою рукою. Твердо запам’ятай, у якій із твоїх кишень лежать зелені кільця. Отже, їх буде в тебе два. Одне для тебе й одне для дівчини. Тепер візьми одне жовте для себе. На твоєму місці я надів би його на палець. Так буде легше не загубити його.

Діґорі простяг руку до жовтого кільця, але несподівано стримався.

– А що ти скажеш матері? – запитав він. – Адже вона може запитати тебе, куди я пропав.

– Що скоріше ти туди підеш, то скоріше повернешся, – весело відповів йому дядько Ендру.

– Але ж ти напевне не знаєш, повернуся я звідти чи ні.

Дядько Ендру стенув плечима, підійшов до дверей, відімкнув їх, відчинив і сказав:

– Гаразд, тоді роби як знаєш. Спускайся вниз і пообідай. Нехай дівчину з’їдять дикі звірі, або нехай вона втопиться, або помре з голоду в іншому світі, або заблукає там, якщо так тобі буде ліпше. Мені однаково. Можливо, перед чаєм ти вирішиш навідати місіс Пламер і повідомиш їй, що вона вже ніколи не побачить своєї дочки: бо ти побоявся надіти кільце.

– Чорт забирай! – сказав Діґорі. – Шкода, що я не досить великий, аби проломити тобі голову!

Він застебнув своє пальто, набрав повні груди повітря, узяв кільце. І подумав, як після того думав не раз, що порядність ніколи не дозволила б йому зробити інакше.

Розділ 3

Ліс-між-світами

Дядько Ендру та його кабінет хутко зникли. Потім на мить усе переплуталося. Далі