Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Описуючи напрямок руху наступного посольства (до столиці Скіфії. — В.Б.), Пріск повідомляє, що воно переправилось через Істр, доїхало до річки Дренгона і (тільки там. — В.Б.) вступило в Скіфію…
Пріск жодного разу не обмовився, що посольство рухалось у Паннонію або на терени сучасної Угорщини, але говорив про Скіфію. Скіфські землі — це простори від Істра (Пріск уточнює — від Дрекона) на схід та північний схід аж до Волги та Північного Кавказу. Окрім того, він писав про Істр, а на теренах Паннонії на той час Дунай називали Данувієм, про який він також не згадував.
«Про дві назви Дунаю стосовно верхньої та нижньої течії писали всі найдавніші географи античности. У Страбона… ґрунтовно повідомляється, що «частину річки, яка знаходиться вгорі, від джерел до порогів, називали Данувієм»…
Підсумовуючи,.. можемо зробити такий найімовірніший висновок — Істром місцеві гето-дакійські племена називали Дунай нижче від природнього рубежа — Залізничних воріт, а Данувієм — вище від нього» [142, с. 38–39].
Ще раз переконуємося: землі Скіфії і володіння гунського правителя Аттила лежали на північному сході від Істра, на теренах сучасної України, і саме там 448 року, у своїй столиці, Аттило приймав візантійське посольство. Про те, що столиця Аттила стояла у межиріччі Бугу та Дніпра, свідчить також опис подорожі посольства, зроблений його секретарем Пріском.
«Пріск не подає відстані, що проходило посольство, але інколи вимірює його днями переходів. Якщо прийняти, що в той час за день переходу посольство робило 30–40 км, семиденний перехід становить приблизно 250 км, і це вже після того, як воно доїхало до названих Пріском трьох великих річок, тому він їх і назвав, перепливло через них, а потім їхало ще невідомо скільки. Загальна довжина дороги, яку пройшло посольство після переправи через Істр біля Відина, не може бути меншою 1000 км, а можливо, сягає 1,5 тис. км… Від ставки (воєнної, — В.Б.) біля Істра Гатило направився у свою столицю, тією ж дорогою за ним їхало візантійське посольство. Римське посольство також прямувало в столицю гунів… (і) після зустрічі (в столиці. — В.Б.) вони значну відстань, повертаючись, проїхали разом, бо перетнули кілька річок, які поруч не течуть» [142, с. 40–41].
Черговий раз переконуємося, що саме в межиріччі Бугу та Дніпра стояла столиця гунів і саме там великий Аттило приймав делегації Візантійської і Римської імперій у 448–449 роках.
Які ж фактори досліджував професор А.М. Кіндратенко та які так зухвало ігнорували українські історики?
Він дослідив, за описом Пріска, побут та звичаї гунів і дійшов висновку, що всі елементи того побуту та звичаїв є елементами суто давньої української культури Черняхівської доби. Хто бажає в тому переконатися, може звернутись до праць Анатолія Миколайовича Кіндратенка. Ми ж опишемо найбільш очевидні.
Одяг та килими. «Про одяг гунів, хоча й занадто стисло, між іншим, згадують Амміан та Пріск.
Амміан: «Тіло вони покривають одягом з льону або пошитим зі шкір(и)…» Льон є вологолюбною рослиною, вирощують його в лісовій та лісостеповій зонах, які були прабатьківщиною наших предків… Описуючи хатнє начиння дружини Гатила Креки, Пріск називає шерстяні килими та лляне полотно: «Вона лежала на м’якому ложі; підлога була вистелена шерстяними килимами, по яких ходили… служниці, які сиділи навколо неї на підлозі, вишивали різнокольорові узори на полотняних тканинах, що накидалися для прикраси поверх варварського одягу…
На той час килими були лише ручної роботи і, безумовно, були дуже дорогим предметом розкоші… Втім, ворсисті килими з вовни (коці), як дуже легкі та теплі, напевно виготовлялися… нашими предками, бо були не предметом розкоші, а необхідною річчю для широкого та повсякденного вжитку. Це як кожух (по-модному — «дублянка»). Нині йому ціни не складуть, але в давнину без нього не обходився жоден селянин. Можливо, що саме килими-коці й лежали на підлозі імператриці Креки… Вишиваючи рушники, сорочки та накидки для княгині, Гатила та їхніх синів, а можливо, й собі на посаг, дівчата легенько розмовляють, або, на прохання пані, співають пісень, яких наш народ склав велику кількість на всі випадки життя.
В іншому місці твору Пріск доніс нам, що 1,5 тис. років тому українці вміли виготовляти дуже тонке високоякісне полотно: зустрічаючи Гатила, дівчата «йшли рядами під тонкими білими й дуже довгими покривалами» [142, с. 82–83].
Степовики-кочівники таких народних звичаїв не мали. Отож — все українське.
Житло та поселення. «Про поселення та житло наших предків («гунів») найбільшу інформацію, окрім археологічних досліджень, дають записки Пріска. В уривках з його праці до нас дійшло лише те, що найбільше вражало греків. Селища та хатинки пересічних «скіфів» (звернімо на це увагу — Пріск повсюдно називає гунів скіфами, а державу Аттила — Скіфією. — В.Б.) на них враження не справили… Після бурі на озері перелякані члени візантійського посольства дісталися «до хатин селища». Як освітлювальний засіб (подія відбувалася вночі) «скіфи» використовували смолоскипи з очерету…
Значно більшу інформацію Пріск дає про столицю Гатила та про помешкання — його, дружини та воєвод. Це були красиві палаци, які вразили навіть Пріска, жителя Константинополя… «…ми приїхали у величезне селище, в якому знаходились хороми Аттила. Вони були, як нас переконували, пишнішими від усіх палаців, що мав Аттила в інших місцях, побудовані з колод та добре виструганих дощок і оточені дерев’яною огорожею, яка була швидше для краси, ніж для захисту.
За царськими хоромами виднілись палаци Онигисія, також оточені дерев’яною огорожею, але вона не була прикрашена баштами, подібними до тих, що були в Аттила. Неподалік від огорожі була лазня, яку побудував Онигисій, що користувався у скіфів великим впливом після Аттила. Каміння для неї він перевозив із землі неонів, бо у варварів, що населяють цю Землю, немає ні каміння, ні дерев. Цей матеріал у них привізний…» [142, с. 83–84].
У гунів (скіфів) на ті часи була не одна, а кілька столиць. Кожне поселення, де мешкала дружина Аттила, вважалося столицею держави. У царя Аттила була не одна дружина, та азійських гаремів не існувало, що теж засвідчує наш давній спосіб життя.
Звернімо увагу: столиці Аттила не мали ні огорож, ні земляних валів, ні ровів, наповнених водою, що зайвий раз свідчить про високу стабільність та безпеку в державі.
Столицею держави Аттила, куди 448 року прибуло візантійське посольство, не міг бути Київ чи Київщина, бо Пріск зазначив, що ліс і камінь були «привізними». Тобто столиця Аттила у 448 році стояла південніше міста Києва, швидше за все —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.