Читати книгу - "Оповідь Служниці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він живе тут, над гаражем. Низький статус: йому не видали жінки. Жодної. Він не має привілеїв, напевно, через якийсь дефект чи брак зв’язків. Але поводиться так, наче не знає цього, чи ж йому просто байдуже. Він надто розслаблений, недостатньо послужливий. Можливо, це тупість, але навряд. Смаленим пахне, як казали раніше. Чи — діло пахне тютюном. Непридатність як аромат. Попри все, я думаю про те, як же він може пахнути. Явно не смаленим і не тютюном — засмагла шкіра, волога від сонця, відшліфована димом. Я зітхаю, вдихаю повітря.
Водій дивиться на мене, бачить мій погляд. У нього обличчя француза, худе, примхливе, суцільні грані й кути, зі зморшками від усмішки навколо рота. Він робить останню затяжку, кидає недопалок на дорогу, наступає на нього. Починає насвистувати. Тоді підморгує.
Я опускаю голову й повертаюся так, щоб білі крила сховали моє обличчя, іду далі. Він щойно ризикнув, але навіщо? Що, як я доповіла б про це?
Можливо, він просто намагається поводитися по-дружньому. Може, побачив вираз мого обличчя і подумав щось не те. Мені насправді хотілося його сигарету.
Можливо, це була перевірка: подивитися, що я робитиму.
Можливо, він — Око.
Я відчиняю ворота, зачиняю їх за собою, дивлячись униз, не назад. Тротуар із червоної цегли. Зосереджуюся на цьому пейзажі, на полі прямокутників, яке м’яко вигинається там, де під ним вигнулася земля від десятиліть зимових морозів. Колір цеглин старий, але ясний і свіжий. Тротуари нині значно чистіші, ніж раніше.
Я йду до рогу і чекаю. Колись чекання погано мені давалося. «У його ярмі й ті, що стали й ждуть[5]», — казала Тітка Лідія. Вона змусила нас це вивчити. А ще вона казала: «Не всі з вас проб’ються. Деякі впадуть на суху землю чи в терени. Деякі з вас не мають коренів». У неї була бородавка на підборідді, яка стрибала вгору-вниз, поки вона говорила. «Вважайте себе сім’ям», — тут її голос був улесливим і змовницьким, як у тих жінок, які раніше давали дітям уроки балету й казали: «Тепер ручки вгору, уявімо, що ми дерева».
Я стою на розі й уявляю себе деревом.
Фігура, червона з білими крилами навколо обличчя, схожа на мою, непоказна жінка з кошиком іде до мене цегляним тротуаром. Коли опиняється поруч, ми вдивляємося одна одній в обличчя, у ці білі тунелі з тканини, що закривають нас. Вона саме та.
— Благословенний плід[6], — вітається зі мною жінка усталеними поміж нас словами.
— Хай відкриє Господь, — як годиться, відповідаю я. Ми розвертаємося і крокуємо разом повз великі будинки до центральної частини міста. Нам не можна ходити туди інакше, як парами. Це мало б захищати нас, хоча сама ця ідея абсурдна — ми вже достатньо захищені. Правда в тому, що вона шпигує за мною, так само, як і я за нею. Якщо хоч одна з нас вислизне завдяки чомусь, пов’язаному з нашими щоденними прогулянками, другу визнають у цьому винною.
Ця жінка стала моєю партнеркою два тижні тому. Не знаю, що сталося з попередньою. Одного дня вона просто не прийшла, а замість неї була ця. Про такі речі не питають, бо відповіді, зазвичай, не ті, які хочеться чути. Усе одно відповіді не було б.
Вона трохи повніша за мене. У неї карі очі. Її звати Гленова. І це все, що я про неї знаю. Її голова опущена, руки в червоних рукавичках складені спереду, кроки стримані, маленькі, чимчикує, наче циркова свинка на задніх лапах. Під час цих прогулянок вона не сказала жодного неправедного слова, утім, як і я. Вона може бути справжньою вірянкою, Служницею не лише за назвою. Не можна ризикувати.
— Чула, війна йде добре, — каже вона.
— Господові слава, — відповідаю я.
— Він послав нам хорошу погоду.
— І я радо її приймаю.
— Відучора нові бунтівники потерпіли поразку.
— Господові слава, — кажу я. Не питаю, звідки вона знає. — Хто такі?
— Баптисти. У них була твердиня у Синіх Пагорбах. Їх викурили звідти.
— Господові слава.
Іноді мені хочеться, щоб вона просто замовкла й дала мені спокійно йти. Але я жадібно прагну новин, будь-яких, навіть якщо вони неправдиві. Це хоч щось означає.
Ми доходимо до першої застави, схожої на те, чим блокують дорожні роботи чи розкопані канави: дерев’яний хрест, пофарбований у чорно-жовті смуги, та червоний шестикутник, що означає «Стоп». Біля проходу стоять ліхтарі. Зараз вони не горять, бо ще не ніч. Я знаю, що над нами на телефонних стовпах висять прожектори на випадок екстремальних ситуацій, і в будах з обох боків дороги сидять чоловіки з автоматами. Я не бачу прожекторів та буд через крила навколо обличчя. Просто знаю, що вони там.
За заставою біля вузького проходу чекають на нас двоє чоловіків у зеленому однострої Хранителів Віри, із нашивками на плечах і беретах: два мечі, схрещені над білим трикутником. Хранителі — несправжні солдати. Їх використовують для рутинної поліцейської роботи, для іншого лакейства, на зразок копання у садку Дружини Командора, і вони зазвичай або дурні, або немолоді, або несправні, або дуже молоді, за винятком тих, хто насправді — Очі під прикриттям.
Ці двоє зовсім юні: в одного ледве пробиваються вуса, у другого обличчя досі вугрувате. Їхня юність зворушлива, але я знаю, що не можна дозволити їй себе обманути. Юні часто найнебезпечніші, найфанатичніші, найнестримніші зі зброєю. Вони ще не навчилися жити в часі. З ними слід рухатися поволі.
Минулого тижня вони застрелили жінку десь тут. Вона була Марфою. Копирсалась у своєму платті, шукаючи перепустку, а вони подумали, що вона намагається знайти бомбу. Подумали, що це — перевдягнений чоловік. Бували й такі випадки.
Рита з Корою знали ту жінку. Я чула, як вони говорили про це на кухні.
— Вони роблять своє діло, — сказала Кора. — Дбають про нашу безпеку.
— Що ж може бути безпечніше за мертвих, — розлючено відповіла Рита. — Вона йшла собі у справах. Навіщо було в неї стріляти?
— То був нещасний випадок, — мовила Кора.
— Не буває такого, — відповіла Рита. — Усе робиться навмисно.
Я чула, як вона грюкає посудом у мийці.
— Ну, хтось двічі подумає, перш ніж підривати цей дім, — сказала Кора.
— Байдуже, — кинула Рита. — Вона важко працювала. То погана смерть.
— Буває й гірше, — мовила Кора. — Принаймні все трапилося швидко.
— Кажи, як хочеш, — сказала Рита. — Я б воліла, щоб у мене перед тим був якийсь час. Щоб усе
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповідь Служниці», після закриття браузера.