Читати книгу - "Ковдра сновиди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вона розказувала тобі про Вартового?
Еллана зупинила погляд на власних долонях.
— Лише побіжно. Не думаю, щоб вона сама достеменно знала, що він таке. Здається, в ту мить їй було байдуже.
«Так, — подумав Абеландер, — їм теж було байдуже, їм — могутнім, обраним, всевладним.» Дійсно, вони легко подолали заброд, котрі кликали себе Сірою Бартою. Легко і швидко. Але відтоді жоден із них, Труадських магів, не склепив повік у знемозі сну. Відтоді Абеландер не раз питав себе — хто вони? Що вони? Чому Барта? Кого вони бартують? І не знаходив відповіді. Тим паче… останнім часом думки в'юнкими рибинами вислизали з рук… Якби ж то розжитися бодай годинкою сну…
— Що, пробач, що ти казала? — здається, він прослухав добрий шмат Елланиної оповіді.
Дівчинка пильно зиркнула на нього.
— Я щойно говорила про весілля. Кей і я думали побратися цієї осені.
Весілля? Йой, скільки ж тобі рочків, дитино?. Еллана завмерла, кліпаючи очима. О, невже він сказав це вголос?
— Мені сімнадцять, пане. І ще рік… менше року залишилося до… до, е-е-е, кінця мандрівки.
Абеландер потер очі, роз'ятрені й пекучі, немов гарячі вуглики. Вже й ґахва не допомагає…
— Ви, мабуть, давно не спали, пане, — наче крізь завісу дощу просочився ледь чутний дівчачий голос. — Вам би відпочити.
Овва! Оце так будячок…
— Я не можу, — чомусь вирішив зізнатись він. — Це… така хвороба. Я взагалі не можу заснути.
Якусь хвильку вона мовчала, намагаючись, мабуть, уявити собі розмах цієї недуги. Не спати — взагалі? Нарешті вона заговорила, обережно, мовби ступаючи на ламку кригу.
— Коли я не можу заснути, то уявляю собі, ніби перетворилася на дерево. Ви ж, правда, вмієте таке робити? Мама казала, Труадські чарівники ще й не таке можуть… Так от, я думаю собі, що стала деревом, чиї корені сягають глибоко під землю… я не можу ворухнутись… лише свіжий вітер ласкаво гойдає гілля, і листя шепоче, ведучи у вишині таємну розмову…
Абеландерові здалося, що екіпаж шугонув кудись униз, мов камінець, пожбурений в темне провалля. Він не заснув, ні. Якась частка його й далі незряче дивилась у вікно, вчепившись скоцюрбленими пальцями за жорстке сидіння. Просто він не міг ворухнутися. Просто він… відчув себе деревом.
Отямивсь Абеландер аж десь під Мессаламбрією, коли кощавий вітряк її північної околиці стрибнув у вікно, гарно запнутий сизими сутінками. Почувався Абеландер значно краще, не так як колись, звісно, та він цілком здатен був думати, оцінювати і — відчувати вдячність. Еллана була гідною дочкою своєї матері. Шкода, дійсно шкода, що так склалося…
— Еллано, — наостанку сказав він, — на жаль, я не маю чим тобі зарадити. Але можливо… Можливо, рішення існує. Знайди храм Тахеї Елеус. Запитай Далета. Він — тамтешній провісник, і, ймовірно, він зможе тобі щось підказати.
Дівчина підняла на нього погляд, сповнений такої несамовитої надії, що Абеландер мимохіть прикусив свого балакливого язика.
— Ви повертаєте мене до життя! Довіку вдячна, пане… скільки б його не лишилося!
Абеландер зітхнув. Ну, нехай. Тес, мабуть, знала, що робить. Він не втручатиметься.
* * *
Того дня Барт Антолій прокинувся вдосвіта і, похапцем ковтнувши кави, вирушив на пленер до узбережжя. Було ясно й по-вранішньому холодно; порожні вулиці, налиті іскристим повітрям, відлунювали, підхоплюючи кожен звук. Здалеку чути було, як танцює двірникова мітелка, шурхітними розчерками міряючи шлях; надвір вибиралися перші заспані крамарі, аби причепурити ятки зі своїми принадними дурничками. Скоро Месабр завирує звичним курортним водокрутом, і Барт поспішив геть, силкуючись випередити перші хвилі людського повіддя.
Він вийшов до причалу під старими фортечними мурами, де мліли коло берега рибальські човни, підставляючи світанковому промінню свої смугасті боки. Йому не довелось довго шукати об'єкт, бартий змалювання — неподалік, присівши на тепле каміння, влаштувався старий, який, смалячи грубу люльку, лагодив свої риболовні снасті.
Художник узявся до роботи, відчуваючи звичний азарт із легким присмаком провини. Бартові здавалося, що він начебто втручається в чуже життя, адже, відтворюючи спокій і втому літнього чоловіка, засмагу дужих рук і полиск старої люльки, він немов знімає відбиток із його душі. Барт усміхнувся до себе, закочуючи рукави та перебираючи улюблені воскові олівці. Чого лише не приверзеться спросоння…
Етюд був уже майже готовий, коли рибалка відклав свою роботу й заходився наново натоптувати люльку. Насилу давши раду своїм розмоклим сірниками, він задоволено затягнувся, випустив хмарку духмяного диму й хитро зиркнув у Бартів бік. Той аж стріпнувся, несподівано зустрівшись очима зі своєю мимовільною моделлю, і швидко відвів погляд, невміло вдаючи, що й думати не думав розглядати старого. Проте рибалка продовжував єхидно шкіритися до художника, мовби здогадуючись про його зніяковіння.
— Хороший день, чи не так? — ризикнув Барт заповнити незатишну мовчанку.
— Еге, — поважно кивнув рибалка, — нічогенький… Вам допомога не потрібна? Може, мені сісти лівим бортом? Щоб вам сонце в око не било — ач як вирячилося…
Художник здивовано пирхнув:
— Вирячилося… Це вже точно. Та, вельми вдячний, не треба пересідати. Я вже все, вважай, закінчив.
— А, ну чудово, бо я вже намірявся відчалювати. От лише гонорар від вас дістану — і до хати…
— Що, даруйте? — вразився Барт: — Ви сказали — гонорар?
— Аякже, — лукаво усміхнувся рибалка, — винагорода за використання моєї подоби. Що дивуєтесь — невже погана? Я її все життя, вважай, готував — для цієї нагоди…
Нарешті Барт збагнув, що старий бавиться з ним, немов хлоп'я — з дурним цуценям. Отак от, друже, не слід плекати нісенітну провину… Рибалка зареготав, та наскільки зичливо, що де вже тут ображатися.
— Та не лякайтесь, — весело порадив він. — Якби я хотів підзаробити, то возив би туристів на Лисий Острів і лишав би там. А потім віз додому — найщедріших. А з вас що взяти? Хіба попросити намалювати портрета — так ви все одно вже впоралися… Та раджу вам усе ж таки відкупитись — ну, як це, символічно. Щоби угода набула чинності.
— Угода?! — Бартові вже почало здаватися, що він таки проспав і нині додивляється свої химерні світанкові сни.
— Ну, звісно ж. Угода про використання копії, — терпляче розтлумачив рибалка. — Так, принаймні, чинять на острові Фаеллан.
Старий зітхнув і мрійливо задивився на млистий небокрай.
— Щось я не чув про такий острів. У всякому разі не в нас в Архаді.
— Еге ж, ви не чули, — кивнув
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ковдра сновиди», після закриття браузера.