Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"

запеклася на його долонях, цього чоловіка, в зморшках обличчя якого ховаються і голод хижака, і втома та неспокій травоїдного. «Атож, вони так і не поговорили», — ця думка чомусь зринає в юнги, а проститутка по-материнськи накидає йому на плечі своє облізле пальто і дихає йому в обличчя перегаром та часником. «Вони розминулися, як усі ми розминаємося на вулицях або в часі», — думає юнга з максималізмом, притаманним його віку. І йому стає так сумно, так нестерпно, його охоплює такий бездонний розпач, що він ховає обличчя на грудях лагідної проститутки з натрудженими руками, а вона поплескує його по плечах і тихо шепоче «ну-ну». І ані він, ані вона не знають про те, що чоловіка знайдуть завтра в найдальшому, найзахаращенішому закутку цеху на першому поверсі покинутого заводу на околиці міста. Він лежатиме вже холодний, з фіолетовими, наче після інфаркту, губами (на яких завмерло невимовлене жіноче ім’я: він таки знав його, він його згадав), а поруч валятиметься щойно забитий, непочатий косяк.

А дівчину не знайдуть, ні, її не знайдуть ніколи. Якщо дотепер не знайшли — чому раптом зараз мали би?

Любко Дереш

Клуб молодих вдів

У кав’ярні на розі було порожньо. Пізній ранок. Кав’ярня щойно відкрилася, і єдиним, хто спостерігав за всім, що відбувається всередині, був бармен. Допоки не з’явилися відвідувачі, можна було вмикати музику, яка не конче відповідала іміджу закладу. Бармен скористався цим правом і увімкнув радіо, аби послухати новини. Порожні ряди столів наганяли смуток і відчуття, ніби він забув щось вельми важливе. Бармен глянув у вікно.

Туман на вулиці посилював відчуття порожнечі. Була зима — винятково тепла зима. Сніг, що випав на Різдво, поволі перетворювався на пару. Все, що можна було побачити з чотирьох великих вікон, стоячи за барною стійкою, — це біла стіна туману, яка підбиралася під самі шиби. Із ринв над вікнами стікала вода.

Першим відвідувачем виявилася молода жінка. Вся в чорному, вона увійшла в кафе, мов відлига в зиму, і навіть не подумала скинути чорні окуляри. Мовчки сіла в куті, на шкіряну канапу — козирне місце, за яке завжди змагалися відвідувачі. Бармен підійшов до жінки, поставив перед нею попільничку й меню.

— Капучино, будь ласка, — сказала жінка у чорному.

Чорна шаль у неї на голові не дозволяла точно сказати, скільки їй років. Жінка скинула шаль, і виявилося, що в неї чорне каре, а самій гості не більше тридцяти. Відвідувачка, схожа на єгипетську кішку, закурила. Бармен повернувся до стійки. Приготував капучино, вимкнув радіо і поставив фірмовий диск кафе. Полилися звуки легкого джазу.

Чорне каре пила капучино і дивилася кудись убік. Чи поглядала вона на бармена — важко сказати. Чорні окуляри, нерухоме обличчя — все це робило її внутрішнє життя недоступним. Бармен відчув, як котячий силует відвідувачки посилює тривожність, що повисла у кафе з самого ранку.

Другий відвідувач з’явився об 11.17 — ці цифри бармен зафіксував на касовому апараті. Масивний дзвінок на вхідних дверях дзенькнув вдруге за цей ранок.

Зайшла ще одна жінка в чорних окулярах, симпатична смаглявка з перламутровими губами. В чорному пальті, в мініатюрному капелюшку, в руках вона тримала букет білих кал. Їх товсті жовті приймочки нагадали барменові про похорони. Адже кали дарують у двох випадках — на весілля та похорони. Весіллям тут не пахло.

Властиво, запахло похоронами. Цей запах з’явився разом із жінкою та її букетом. Солодкуватий, неспокійний запах ладану й зів’ялих квітів. Нова гостя сіла на канапу ліворуч першої відвідувачки, за окремий столик. Смаглявка поклала букет на стіл, запалила, не дочекавшись попільнички. Поклала запальничку на столик біля букету і замовила капучино.

Бармен дав голосніше музику, щоб не слухати цокання годинника на стіні. Туман на вулиці залишався непроникним, а вулиця — безлюдною. Звучав теплий джаз кав’ярень.

Бармен зігнувся під прилавком, аби підняти з підлоги дріб’язок, що випав з рук — руки чомусь на хвилю затремтіли, коли він уважніше придивився до відвідувачок. У цей момент дзвінок над дверима дзеленькнув утретє.

Бармен визирнув з-під ляди: до кафе нерішуче зайшла ще одна пані. На згині ліктя в неї висів чорний кошик, оздоблений мереживом. Її короткий чорний плащ нагадав барменові про нацистів і про майбутнє, як його зображають у японських манґа. Плащ був чи то з пластику, чи то з ґуми — невідомо. Плащ блищав і скрипів. Коротко стрижена блондинка у великих темних окулярах роззирнулася і підійшла до барної стійки.

— Це кафе «Декамерон»? — уточнила вона, взявшись обидвома руками за кошик.

Бармен відповів ствердно.

Блондинка глянула на годинник над стійкою, замовила капучино і пачку сигарет.

Бармен запропонував їй сісти, і блондинка в чорному сіла за третій столик при канапі. Вона оцінююче глянула на двох інших дамочок в чорному, витягла з чорного кошика якийсь предмет і поклала його на стіл перед собою. Короткозорість бармена завадила йому розгледіти, що саме. Коли він поставив перед блондинкою капучино, то побачив, що це — фотографія чоловіка в траурній рамці. Блондинка, не знімаючи з рук чорних мережаних рукавичок, закурила.

Не встиг бармен повернутися на своє місце, як двері відчинилися знову і він побачив наступну гостю.

Пишні чорні кучері, вологі від сирості, важко лягли на чорне кашемірове пальто. Крислатий чорний капелюх, мережана вуаль. Гостя, чиє обличчя приховувала вуаль, відповіла на ввічливе привітання мовчанням. Вона зайшла вглиб кафе, перейшлася від однієї стіни до іншої, розглядаючи картини на стінах. Продефілювала до протилежного кінця зали й зайняла останній, четвертий столик при канапі.

— Одне капучино, — попросила вона. — І попільничку, будь ласка.

Три жінки в чорному подивилися на неї.

Запала мовчанка.

— Мене звати Роза, — сказала тихо жінка у вуалі.

— Сальвія, — сказала смаглява, не дивлячись на сусідок.

— Канна, — озвалася блондинка.

— Не бачу причин називати себе, — сказала жінка-кішка з чорним каре. Вона дивилася у вікно. — Туман такий густий… Я побачила вас усіх ще в церкві. Одразу зрозуміла, що це ви. Давайте не зволікати. Дні короткі тепер… Він казав, що цей день буде коротким і що буде туман. Як бачите, так і сталося.

Бармен зрозумів, що прислухається до розмови. Він вирішив, що підслуховувати буде нетактовно, і вийшов на чорний вхід покурити. Але, програвши власній цікавості, тут же повернувся.

— Ти давно знаєш його? Тобто знала?.. — почув він.

— Відколи стала співати, — відповіла блондинка. — Чотири роки