Читати книгу - "Остання любов президента"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Київ. Святошино. 31 грудня 1977 року.
На годиннику — одинадцята вечора. В сітці захолола від морозу пляшка «Мускатного ігристого». Ми утрьох — я, Ігор Мельник та Юра Каплун. Цього вечора ми невдахи. Світланині батьки збиралися в гості, а ми збиралися до Світлани, щоб зустріти в неї Новий рік. Але там відбулася драма. Її мама виявила в чоловіка у шафі загашник, в якому назбиралося триста карбованців з недоданої до сімейного бюджету зарплатні та пачка презервативів. Вона влаштувала скандал. Він дав їй під око. Скандал вщухнув. А синець під оком Світланиної матері залишився. Кінець кінцем вони залишилися вдома і будуть святкувати удвох. Навіть Світлану спровадили до двоюрідної сестри.
Запасний аеродром не був підготовлений. Вулиці порожні. Температура — мінус десять. Ми йдемо від одного автомату газводи до іншого, але усі склянки вкрали ще до нас. За кожним вікном — радісне святкове світло. Там п’ють і сміються діти Радянського Союзу, а ми, немов пасинки, не знаємо, куди себе приткнути. До чиєї любові притулитися? Біля чиєї грубки погрітися?
Коли з кватирки першого поверху лунає телевізійний дзвін курантів і господар — сволота — докручує ручку гучності до максимуму, на моїх очах виступають сльози. Сльози образи.
Ми заходимо до найближчого під’їзду. Притуляємося до ребристих батарей — хоч вони теплі. Юра відкорковує шампанське, і ми по черзі передаємо пляшку один одному. Як індіанці люльку миру. Пити шампанське з шийки досить важко. Воно повітряне й кисле. Рветься бульбашками до носа, а потім — з носа.
— Нічого, скоро на вулицю вийдуть гуляти п’яні, — заспокоює нас Ігор Мельник. — Знайдемо собі компанію!
14
Москва. Січень 2013 року.
Президент США і англійський прем’єр не витримують святкової церемонії й вибираються з басейну-ополонки, де на них уже чекають помічники з теплими мохнатими халатами у руках. Закутавшись, вони відразу випивають по стопці горілки, що її піднесла дівчина в «російському» купальнику з кокошником на голові. І йдуть до надувного ангару, де стоїть накритий традиційний російський стіл. Для теплолюбних лідерів. Інші поки що в ополонці. Кожен очікує своєї черги порозмовляти з президентом Росії. Хочеш розмовляти — терпи!
Мені зовсім не важко. Холодна вода приємно обпікає живіт і ноги. Час від часу я занурююся до підборіддя — потрібно охолоджуватись поступово, щоб не гнати венами і артеріями кров неоднакової температури.
Наша розмова, зазвичай у Криму, розпочинається зі взаємних претензій. Проблеми ті самі, лише трішки стабільніші та відкладені на далеке майбутнє. Хоча згадувати про них доводиться регулярно. Інакше не було би про що розмовляти. Борги за газ, Севастополь, відносини з Туреччиною та українські батальйони на російській службі.
— Ти ж запровадив пропорційні вибори до парламенту, — говорить він мені своїм звичним байдужим голосом. — То чому ж тоді заборонив їх проводити у Севастополі?
— Ви ж розумієте, що за місця в парламенті змагаються партії, які становлять собою найрізноматніші фінансові інтереси. А в Криму — партії, які відстоюють різні етнічні групи. Коли я дам добро, перемогу отримає Російська партія Криму, ну ще там партія Татарський Крим набере близько двадцяти відсотків, а Українську партію Криму не допустять навіть до виборів. Що мені потім мудаки у Верховній Раді скажуть?
— А ти покажи їм номери їхніх закордонних рахунків! Чи, може, ти не знаєш, куди відпливає бюджет? Я можу поділитися. У мене є досьє на сорок чоловік з твоєї Ради. Копії надіслати?
— Не треба.
— Дивись, не втримаєш влади в центрі — окраїни пообсипаються. Я відвернуся, кордони закрию. Крани позакручую...
— Пам’ятаєте, ви пропонували провести операцію «Чужі руки»? — нагадую я йому, виводячи розмову на той рівень, який йому подобається. Надійшов час примусити його усміхнутися.
— А що, ти вже згоден?
— Майже. Залишилося тільки визначити склад нашої бригади, яка поскубає вашу верхівку.
— Що там визначати? Я можу вже сьогодні тобі все передати. Усі імена твоїх чесних чекістів нам відомі, а інші нас не цікавлять. Ти краще визначся із кордонами, в межах яких можна буде в тебе проводити зачистку...
Я киваю. Він дивиться на годинник. Потім погляд його маленьких очей проходить повз мене в напрямку проходу-каналу, через який у звичайний день можна потрапити в інші відкриті басейни цього комплексу.
— Добре, туркмен-баша зачекає, — каже він сам до себе. Потім своїм поглядом спрямовує мій у напрямку цього самого каналу.
Там з легкого туману випливає стіл-човен, над яким висить щось дивне.
Дерев’яний човен з низькими бортами, заставлений кришталевими фужерами, шампанським, гірками млинців з ікрою і таким іншим, підпливає ближче. Зупиняється у центрі басейну-ополонки. Тепер над ним можна побачити чітке лазерне голографічне зображення всієї сім’ї останнього Романова. Вони настільки реальні, що мене проймає дрож. Я вловлюю на собі погляд царя Миколи, і хоч розумію, що це лише спецефекти, але мені на мить стає страшно. Щось бидляче виникає в душі, та й сама душа, яка полюбляє холод та зимове плавання, раптом стискається, ховається.
Царевич Олексій раптом піднімає руку та обводить нею усіх, хто зібрався у ополонці. Посміхається. Обертається. В його очах — відверта радість і допитливість.
— Вранці над Москвою літав? — раптом запитує російський президент.
А я чомусь думав, що він уже відплив.
— Літав, бачив, — кажу я. — Неймовірна краса! Білі проспекти!
— Я хотів усім продемонструвати, що Москва нічим не гірша за Пітер!
Голова російського президента неквапно рухається в легкому тумані в напрямку до президента Молдови.
А я не можу відвести погляду від царської сім’ї. Ніби це зображення увімкнуло у моїй генетичній пам’яті невеличкий важіль вірнопідданості.
— За Россс-сссс-сію! — гримить над комплексом посилений чистий чоловічий голос. — За матінку міст і земель російських!
Рука тягнеться до найближчого кришталевого фужера.
15
Київ. Березень 2015 року.
— Ти дізнався, хто ця жінка?
Помічник заперечно хитає головою. В його погляді — відчуття провини.
— Чому не дізнався?
— З усіх, хто може зі мною розмовляти, ніхто нічого не знає, а в адміністрації... Там на мене плювати хотіли! — В його голосі відчувається велика образа.
— Ну-ну, — заспокоюю я його. — Будеш гарно поводитися, то сам незабаром на них плюватимеш!
У його погляді з’являється вдячність і сподівання на краще.
— Тобі Гоголь подобається? — запитую я. Цього ранку в мене просто хороший настрій.
— Ні, — визнає він. — Дочці задали в школі,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.