Читати книгу - "Волонтери. Мобілізація добра"

Слухаю, намагаючись уявити, як це — бачити знайомі вулиці, знати, що десь там вікно твоєї кімнати, твої книжки, зів’ялі без нагляду бегонії у вазонках, коти у сусідів або у під’їзді, безпритульні, прислухаються до кроків, чи ти, бува, не повертаєшся...

Три тижні у листопаді Ян з хлопцями своєї роти тримав старий термінал.

— Перший раз намагалися заїхати в аеропорт дев’ятого листопада. Анекдотичний випадок. — Ян гмикає, поправляє хустку-пов’язку, вона його руку в металічному каркасі підтримує. — Хоча нам було не до сміху. Завантажилися у БМП вшістьох. Водій-механік недосвідчений, так гнав, що ми проїхали повз аеропорт. Загальмували вже біля селища Спартак, а в цей момент у Спартаку був прем’єр ДНР Захарченко. Да-а... Коли перший раз щось відбувається, ти ще неляканий, не знаєш, чого чекати. їдемо — і здається, ідо по броні камінчики стукають, потім відчуваєш, кришка люка ходить ходором, а тоді спалах і потужний удар... Врешті виявилося, ми зробили коло і повернулися у Піски. Вибралися назовні — і що бачимо: броня витримала п’ять влучень РПГ. Чотири по дотичній і одне пряме. Нас врятувало те, що на броні були прикріплені речмішки і бронежилет. А РПГ, може, знаєте, коли б’є, кумулятивний струмінь пропалює метал, розплавляє броню і все всередині випалює. Але тут силу удару пом’якшили мішки і бронежилет. Хлопців, ІДО поруч зі мною сиділи, контузило, один від удару отримав травму хребта, а я цілий залишився. Потім ми дивилися по «сєпар-тв» новини, які транслює Донецька телевежа, — і там сказали, що українські військові намагалися атакувати... Насправді ми просто заблукали.

Поки ми розмовляємо, нас кілька разів переривають відвідувачі. Жвавий день сьогодні, день відчинених дверей. То діти прийшли привітати, малюнки принесли, то мами курсантів з солодкими подарунками. Але Ян не губить нитки розповіді.

— А другий раз ми таки заїхали в аеропорт, — повертається туди, де зупинився. — Це було дванадцятого листопада. Вночі ми перейшли у старий термінал. Усі дні тривали перестрілки, але складалося враження, що це більше імітація, «докучливий вогонь». Сепаратисти змінювалися щотижня, їм не хотілося підставлятися. Стріляли, щоб звіти для Москви скласти, так мені здавалося. А двадцять дев’ятого листопада розпочався справжній штурм. Одразу було зрозуміло: приїхали професіонали, конкретні хлопці з конкретним завданням, вони й узялися за справу конкретно. Ми чули, що були серед них і чеченці, з характерним акцентом. Та ми й бачили їх — у беретах, бородаті. Найнебезпечнішим і ймовірним напрямком для штурму була східна частина старого терміналу. Нас тішила думка, що там були розтяжки й сигналки. Може, попередні сепари думали так само. Тепер не важливо, були там розтяжки чи не було, це не завадило атакуючим. А в нашому взводі особовий склад — це механіки-водії, наводчики-оператори, командири БМП, був ще просто водій. Хлопці в основному з Херсона, Запоріжжя, Дніпропетровської області... Ніхто й не здригнувся, гідно зустріли, істерик не було. Всі стояли на своїх місцях. Хоча й не були підготовлені до бою в приміщеннях, коли до ворога метрів десять-п’ятнадцять. А то й п’ять. О пів на дванадцяту дня почався штурм, з’явився перший поранений. Нічого, трималися. Мене вибили близько п’ятоїгодини. Просто відчув удар у руку, відкинуло — і все. Бій тривав. А десь годині о десятій вечора серед нас було вже дев’ять поранених. Тоді з нового терміналу прийшло підкріплення з сімдесят четвертої аеромобільної бригади, і поранені вночі потихеньку перейшли зі старого терміналу в новий, вздовж паркана, там метрів вісімдесят... все прострілюється... Головний у нас там був Тополя, заступник командира дев’яносто третьої бригади. Його теж контузило.

Хлопці потім розповідали — бій тривав увесь день. Важко дався. Сімнадцять «трьохсотих», чотири «двохсотих» — один, на жаль, залишився там. Не вдалося його витягти. Старий термінал став його могилою... Довелося підірвати старий термінал.

Ян показує фотографії з мобілки друга Артема, бо його власна мобілка розбилася у бою. Артем з Дніпропетровська, під Іловайськом потрапив в оточення, був у полоні, потім у госпіталі, повернувся назад...

— Ось тут, — Ян показує фотографії на екрані мобілки, — на першому поверсі старого терміналу, коли тихо, найбільшим задоволенням було посмажити картоплю на вогні. У нас там якийсь мангал був, піднос знайшли... Вночі було дуже холодно. Це тільки коли бій — жарко. А у черговому режимі, на посту, холодно. Заступали утрьох. Один стоїть дві години, двоє відпочивають, потім змінюються. Якщо є тепловізор — дивишся в тепловізор, якщо ні — орієнтуєшся на слух. Щось зашаруділо в повній темряві, якийсь підозрілий звук: чеку з гранати висмикнув — і туди. Одного разу виявилося, що це кіт шурхотів. Потім прибіг до нас, обурено нявкаючи... — Ян нарешті усміхається, нагадує: — Я котів люблю...

Показує у мобілці стіну, на якій усі розписувалися, підвал, де могли поспати, більш-менш обігрітися; показує отвір у стіні, за ним — чорноті — Ось звідси пішов штурм, з цієї діри. Звідси полетіли гранати, запрацювали гранатомети...

А позивний? Який у Яна позивний? У нього не було позивного. У них у підрозділі по іменах один до одного зверталися, а позивні були лише у тих, хто по радіостанції спілкувався.

...Ян поступово одужує, чекає на приїзд дружини й доньки. Багато читає. Пораненим у госпіталі подарували електронні книжки. Ян вдячний комусь невідомому, хто «набив» йому до букридера книжок до його смаку. Є улюблена фантастика воєнні мемуари. Ян хоче в білих плямах Другої світової війни розібратися... І, — усмішка, — боїться набрати кілограмів. Каже: за місяць схуд на десять кілограмів, а тепер, з таким наполегливим годуванням, — кидає оком на Олену, — можна легко повернутися до попередньої ваги...

— Ви знаєте, — кажу йому, — хто першим назвав таких, як ви, кіборгами? Самі бойовики. На початку вересня один з бійців так званої «Новоросії» написав: я, блін, не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо... І далі, близько до тексту — намагалися, мовляв, штурмувати, але нам так вломили, що змушені були відійти... А висновок був такий: не знаю, хто там сидить, але це не люди, це кіборги...

Ян невизначено гмикає, я цього слова — кі- борг — від нього не чула. Як і інших слів — патріот, герой, батьківщина... Він і про бій за аеропорт розповідає буденно, звичайними словами.

Розмови, розмови, розмови... Вони тут лікують. Вони тут душу перевертають, знімають з неї тягар. Волонтерка Настя (та, що перевелася на заочне й у госпіталі щодня) переконана, що це іноді найголовніше — поговорити з хлопцями, просто послухати їх з розумінням. Але воно не завжди