Читати книгу - "Кандід"

і доброзичливість, які не раз поступалися злості автора. Останній з них — «Лист до Горація» (1772) — став своєрідним кредо письменника, в якому він особливо критично висловлювався про релігію. І навпаки, у сфері філософської думки Вольтер веде перед. Примітними щодо цього стають філософські повісті «Простак» та «Мікромегас». У Потсдамі він має надію, що його друг прусський король владно підтримає філософську кампанію. Вольтер править вірші короля, обідає разом з ним, розповідає йому цікаві історії. Не вагаючись підписує контракт з Фрідріхом II, за яким стає його дворецьким. Перед 1753 роком він складає «Клятву п'ятдесяти», найрізкіший антихристиянський памфлет, який коли-небудь виходив з-під пера великого письменника Довкола Фрідріха II збирається гурток письменників-авантюрників, який одного разу за вечерею у короля складає план створення «Філософського словника». Однак цей задум не знаходить свого втілення. Дуже скоро становище Вольтера змінюється, він переконується, що є радше розважальником короля, а не радником Його Величності. Якось йому передали слова правителя: «Помаранчу витискають, а шкірку викидають». Відносини погіршилися в кінці 1752 року, коли в одній сварці він зчепився з директором Берлінської академії Мопертуїсом. Розлючений король розпорядився спалити «Діатрібу доктора Акакія», в якій Вольтер висміяв свого супротивника, високого чиновника прусської держави. Довелося рятувати «шкірку»; з великими труднощами 27 березня 1753 року Вольтерові вдалося покинути Берлін. Але Фрідріх вирішив помститися: в імператорському місті Франкфурті Вольтера ув'язнюють за рішенням прусського резидента; арештовують також і пані Деніс, яка приїхала зустріти його Вольтер зазнає грубого поводження із собою і приниження: можливо, резидент переборщив у виконанні розпорядження, але Фрідріх II не втручається у цю справу.[11]

Перебування в Берліні відіграло в житті Вольтера велику роль. Насамперед він явив себе цілій Європі, розгорнув ідеї та почуття француза: виплекав у собі душу космополіта. Він зрозумів, що може зробити в релігії та філософи, взявши за приклад свого має статного покровителя. Він приймає рішення (можливо, не без погодження із Фрідріхом II) щодо суті своєї боротьби філософа і «війни проти негідниці».

Вольтер переживає найскладнішу кризу у своїй кар'єрі: Париж йому заборонений, повернення до Німеччини виглядає небезпечним. Імператорка Марія-Тереза, англійський король відмовляються од честі прийняти його у себе. Вичекавши цілий рік у Кольмарі, він нарешті відкриває для себе рятівний вихід: винаймає будинок у Лозанні, купує власність в околицях Женеви. І тут, на тих околицях, які видаються йому певнішими, він знову розпочинає свою філософську діяльність, стає справжнім громадянином світу. Тепер Вольтер співпрацює в Енциклопедії, успішно ангажує до цієї справи своїх друзів — ліберальних кальвіністів. Але знову ж так само, як і в Потсдамі, він мусить відступити. Консисторія забороняє ставити вдома театральні п'єси. Викликає обурення те, що він наважився у справі Сервета назвати душу Кальвіна «страхітливою». Справжню бурю викликає енциклопедична стаття «Женева», написана разом з д'Аламбером; Вольтер пересварюється зі своїми колегами. За той час доходить вістка з Парижа про заборону Енциклопедії; Руссо пориває свої стосунки з Дідро, виходить з редакторської та авторської групи д'Аламбер. Припиняє свою співпрацю в Енциклопедії і Вольтер і виїздить у грудні 1760 року в Ферней, у французький кантон Жекс.

Саме в той час, коли спалахнула Семилітня війна, Вольтер «обробляє свій сад»: він пише «Кандід, або Оптимізм», який виходить друком у січні 1759 року. І все ж таки Вольтер залишається Вольтером: встряває в політику, веде секретну дипломатію, потайки бере на себе функції посередника між Фрідріхом II, з яким поновив листування, і французьким міністром, вигадуючи хитрі інтриги. Він розважливо вважає, що інтереси Франції вимагають швидкого поновлення миру Відтепер його життя набуває чіткого спрямування. Як сільський поміщик, він будує, обробляє землю, садить дерева, сприяє нововведенням у місцеву промисловість, розмішує емігрантів-годинникарів із Женеви. У своєму замку він веде активне життя: з усіх сторін Європи до нього прибувають відвідувачі. Він постійно у суперечках зі своїми священиками, своїм єпископом, пасторами Женеви, з Руссо та іншими. Про одну таку суперечку згадав Іван Франко у своїй статті «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881): «ще в половині минулого віку насмішник Вольтер, читаючи «Conrat social» Жана. Жака Руссо, говорив, що, читаючи ті предковічні ідилії, йому й самому забагається скинути з себе одежу і лазити рачки».[12] Він очолює філософську кампанію за реформу правосуддя і держави, за свободу, а особливо за толерантність; пропонує звести християнську релігію до деїзму, чітко підпорядкованого політичній владі. У своєму змаганні із кліром. Вольтер шукає спілки з королями та правителями, магістрами, встряває у всі справи, які намагається використати у своїй боротьбі проти релігії. Цей його наступ стає сильнішим починаючи з 1762 року у той час як парламенти розпочинають процес проти єзуїтів, Вольтер береться за реабілітацію Каласа, тулузького протестанта, якого безпідставно звинуватили у вбивстві сина з релігійних мотивів і присудили до страти через колесування. Справа Каласа, за якою настала досить подібна справа протестанта Сірвена, остаточно привернула увагу громадськості до принципу релігійної толерантності. Вольтер, цей «Дон Кіхот нещасних», користується величезною популярністю. Він має численних кореспондентів, прихильників в усіх середовищах і в усіх країнах. Він хоче врешті використати свій успіх, щоб довести до кінця свій найбільший задум — «розчавити негідницю». Між 1764–1770 роками португальські та польські події, конфлікти Бурбонів і віденського двору з папством вселяють йому надію на неминучий розкол католицької церкви. Намагаючись пришвидшити події, Вольтер інтенсивніше займається виданням своїх літературних творів. Не покидає театру, який залишається для нього великою пристрастю. Захопившись філософською боротьбою, Вольтер перетворює театр на трибуну він говорить про толерантність у «Гебри, або Терпимість» (1769), про королівство у «Законах Міноса» (1772), про парламенту «Дон Педро» (1774). Остання з його трагедій — «Ірена» (1778) — буде повторенням його перших спроб і його «Едіпа». Він продовжує писати історичні праці, романи, листується з усією Європою. Із Фернея прямує справжній невпинний потік літературних і наукових творів: фацетії, повісті, трагедії, історичні праці, словники. Він публікує «Філософський словник», невеликі анонімні памфлети, вміло організувавши їх збут по всій Європі. Однак, незважаючи на такі шалені удари, «негідниця» лишень слабо заторкнена. Сили втратив Вольтер. Починаючи з 1770 року, постарілий, засмучений славою Руссо та Шекспіра, стривожений атеїстичною пропагандою барона Гольбаха, Вольтер пише усе менше і менше. Тепер він зосереджується на місцевій політиці, досягає ліквідації митного кордону, який відділяв край Жекс од Женеви, його природного джерела. Марно намагається добитися звільнення кріпаків Юра. Здавалося, що при такій активності у своєму гірському кантоні Вольтер поволі згасатиме. Однак треба було, щоб він закінчив так, як прожив.