BooksUkraine.com » Наука, Освіта » Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім 📚 - Українською

Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

173
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім" автора Володимир Кирилович Малик. Жанр книги: Наука, Освіта. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 142
Перейти на сторінку:
 без  шапки, без  верхнього одягу  — в одній сорочці; на  ногах  — незвичні для  слов’янина половецькі стоптані чирики; борода і чуб — скуйовджені, вкриті памороззю, ліве  око   запливло синцем, а  з  розбитої губи сочилася кров. Він  тремтів від  холоду, мов  сухий листок. Нічний мороз, безперечно, доконає бідолаху!  Та чи дотягне він  до ночі?

Кілька разів  проходив Ждан двором з оберемком дров, і кожного разу  у нього стискувалося серце: замерзає старий, на  очах  замерзає!

Тоді він наважився: прослизнув у попівську комірчину, де ханський кухар  став  тепер повновладним господарем і куди іноді  посилав юнака по  те або  по  інше, зняв з жердини старого, витертого кожуха, що не приглянувся половцям, таку  ж шапку-бирку, із-за скрині витягнув запилені, але ще цілі  чоботи-шкарбуни, зав’язав усе це в стару  попівську рясу  і, вибравши хвилину, коли  варта не могла  його помітити, прослизнув  до гурту  бранців і тицьнув вузла  старому в руки:

— Одягайся, а то замерзнеш!

Бранці миттю обступили їх,  щоб  не  помітили вартові. Старий натягнув на  себе  кожуха, шапку, рясу  розірвав на  онучі  — взувся.

— С-спасиб-бі, х-хлопче, — не  сказав, а процокотів зубами. — Ти  хто?

— Мене звати Жданом.

— А мене Самуїлом... — і замовк.

На  подвір’я у супроводі кількох беїв та хана  Туглія в’їхав Кончак. Він змерз і, видно, був злий. Ще  один штурм Дмитрова  зазнав невдачі.

Конюші притримали його  коня. Хан  важко сплигнув на землю і, опустивши голову, ні на кого  не дивлячись, рушив до хати.  Та раптом з гурту невільників назустріч йому  виступив  Самуїл і перегородив дорогу.

— Х-хане К-кончак! Х-хане К-кончак! — процокав зубами і низько вклонився. — Дозволь слово мовити!

Кончак суворо глянув на  нього, але  зупинився.

— Ти  хто?

— Я київський к-купець... Самуїл... Н-не впізнаєш?.. Позаторік я привозив т-товари в твою  з-землю, хане... На Тор... І ніколи ніхто  не  чіпав  мене... Б-бо ж купців ніде  не  чіпають... А тут твої  люди  пограбували мій  обоз, з яким я йшов у Сіверську землю, візників побили, товари й коней забрали, а мене роззули, роздягли і притягли сюди, яко  пса...

Кончак, видно, не  все  второпав, бо наморщив лоба, замислився. Уздрівши Ждана, кинув нетерпляче:

— Що  каже  цей  урус?  Чого він  хоче? Ждан швидко переклав.

Кончак з цікавістю глянув на  купця.

— А й справді, мені  пригадується твоє  обличчя... Чекай, чекай... це  ж у тебе  мої  доньки купували і намисто, і мило, і лляне полотно, і різне узороччя?

— Так, так,  хане, у мене, — зрадів Самуїл. — Такі  гарнесенькі дівчата — кароокі, чорнобриві!

— Гм, я волів  би,  щоб  у мене  було більше синів, — усміхнувся Кончак і,  враз  спохмурнівши, додав:  — Я  ніколи не чіпав  купців, а навпаки, завжди ставився до них  доброзичливо. На  доказ цього я  запрошую тебе  до  себе  на  вечерю. Ось  Ждан проведе... Там  і поговоримо, бо  маю  щось тебе розпитати...

І швидко попростував до хати.

Коли Самуїл у тісній, але  теплій кухні  трохи  відігрівся, умився і розчесав чуба  та бороду, Ждан повів його  до світлиці. Тут за столом уже сиділи хани  Кончак та Туглій, Кончаків син  Атрак, названий так  на честь  свого діда,  та кілька беїв.  Кончак показав на  вільний ослін:

— Сідайте! — і вп’явся у смажену баранячу лопатку. — Їжте!

Всі були  голодні і довго  їли.  А коли наситилися, Кончак запитав:

— Зігрівся трохи, Самуїле?

Купець витер рота  полою кожуха.

— Дякую, хане, зігрівся... А то думав  — пропаду.

— Де ж тебе  перестріли мої  люди?

— На  Удаї,  біля  Прилуки.

— Куди ж ти прямував?

— У  Путивль... Віз  жіночі прикраси, одяг, сіль... І все пропало... Та ще четверо хлопців на додачу,  а з ними — сани, коні, збруя... Накажи, хане, хай  твої  люди  повернуть мені моє  майно!

— Чого захотів!  Піди, дізнайся, де воно!.. Е-е, чоловіче, що  з воза  впало, те  пропало! Дякуй долі,  що  сам  лишився живий...

— Я й дякую.

— От і добре... А тепер скажи мені, чи ти не бачив, коли їхав  з Києва, князів з дружинами?

Самуїл поволі підвів  голову, пильно глянув у вічі ханові..

— Аякже, бачив.

— Де?

— Стоять за Альтою.

— Хто  саме?

— А хто?..  Великий князь київський Святослав, великий князь землі  київської Рюрик, князь переяславський Володимир та князь чернігівський Ярослав... Схоже, очікують ще когось.

— Невже до Києва дійшла чутка, що  я перейшов Сулу?

— До  мене не  дійшла, бо  інакше я повернув би  назад... А от чи  до князів дійшла, того  не  знаю...

— Однак вони чогось стоять, — замислено проказав хан Туглій. — Не  на  прогулянку ж вийшли!

Кончак насупився. Кошлаті чорні брови зійшлися до перенісся, як  дві  грозові хмари. Грубе, тверде обличчя потемніло ще дужче.  Видно було,  що  він  вражений несподіваною  звісткою і стурбований нею  не  на  жарт.

А Туглій не  вгавав:

— Я так  і знав, що  ми  під  цим  клятим городищем прогайнуємо дорогий час! — і грюкнув кулаком по столу.  — Вся Русь  уже  оповіщена про  наш   напад! Добре, якщо князі й досі  стоять за  Альтою... А якщо рушили сюди? Що   буде? Вай-пай!.. — Кончак ще дужче засопів носом, похмуро глипнув  очищами.

— Помовч, хане!  Поговоримо про  це  пізніше! А  зараз подякуємо нашому другові Самуїлові за таку  важливу звістку.  — І повернувся до купця: — З цієї  хвилини ти вільний і можеш їхати  на  всі  чотири сторони! Що  б ти  хотів  у мене попросити?

Самуїл підхопився на  ноги і низько вклонився.

— Дякую, хане, за  таку   велику  ласку...  Воля   для   людини  —  то  найбільший  скарб!.. Але  якщо  ти  дозволяєш звернутися до  тебе   з  просьбою, то  я  насмілюся просити у  тебе...

Купець замовк у нерішучості. Кончак підбадьорив його:

— Ну  ж,  кажи!  Не  бійся!

— Якщо твоя  ласка, то відпусти зі мною ось цього хлопця,  — і поклав руку на плече Жданові. — Твої  люди  забрали у мене аж  чотирьох холопів, то  дай  мені  хоч  одного. Та  й мандрувати взимку самому небезпечно — сам  знаєш...

Кончак махнув рукою.

— Гаразд, бери... Бранців маємо досить... А шляху  в Половеччину не  забувай. Ось  тобі  моя  тамга  — з  нею  безборонно проїдеш через  усі половецькі заслони. Привозь товари  на  Тор  — вигідно продаси. — І кинув на  стіл  кружало вичиненої шкіри з намальованою на ній  собачою головою і двома

1 ... 4 5 6 ... 142
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"