Читати книгу - "На запах м’яса"

— Є таке діло. Тома казала — скупляються в неї іноді, — підтвердив Реп’ях.

— Ого! Та їх там ціла зграя! — рознервувався Полкан. — Так, тітко! Щоби завтра ж мені все в письмовому вигляді виклали. Що там у нас на хуторі за збіговисько і чому я про теє не знаю.

— Буду я тобі в Різдво дурницями займатися! — звилася поштарка. — Сам їдь до них і балакай.

Петро пхикнув.

— З отою Майкою, що в мене хату купила, не побалакаєш. Набундючена, як та індичка. Колюча. Поки в нотаріуса товклися, жодного разу не всміхнулася.

— І якого їй либитися? — здивувався Галаган. — Ти ж її не на гульку із самогонкою привів…

Святий ти вечоре…

Майку прибило до порога. Скрутилася на прогнилих дошках — не несуть ноги до хати. Ніч засліпила — у суцільній темряві і гілок на грушах не роздивитися. Гнітючу тишу проривають то полохливий шурхіт, то раптові схлипи, то хиже гарчання. Серце забилося під кадик — озиралося перелякано: хто?.. Та важкий морок знущався, лякав ще більше — не виштовхував до порогу жахливих тварюк, що вони знай шаруділи навкруги, огортав простір безнадійною цупкою чорнотою.

Чому ж так невимовно страшно?.. Онде повітря хвоєю просякло, як простягнути руку — торкнешся бурульки, що вона звисає з даху. Зіщулилася, щільніше обкрутила шалик навколо шиї. Підсунула ближче до себе рюкзак, долоньки в пахви. Перед очима вихор подій: вирок, зрада, мотузка гойдається-манить і так хочеться наважитися, аби показати їм усім… Та серце колотиться, гонить на край світу, де світу нема, нема людей, подій, життя, тільки повітря на кілька судомних хапків, щоби шубовсть… і тонути-топитися у страхах. І ось вона тут. Лупин хутір.

Жахнулася — дурна-дурна! Купила яму — кому і що доводити взялася?! Та в лісі… Хвора, їй-богу!

— Геть хвора.

Погнала моторошні думки, спробувала уявити сонце, — не те пекуче, що випалює до кісток, — життєдайне, лагідне. Краєчки вуст потяглися до вух, наче хто за нитки смикнув, та усмішки не вийшло: холодно, мамо! Не тільки вуста — кістки зледеніли. Всмерть.

Злякалася. На ноги. Зуби цокотять. Ввалилася в хату. Де ж ті кляті ключі? Скоріш замкнутися, щоби ніхто… наштовхнулася животом на кут стола — аж попливло перед очима. Хитнулася — як же боляче! — завалилася на голий дерев’яний тапчан у чобітках, джинсах, светрі, пуховику, шалику. Рюкзак до живота. Вовняну шапку на ніс. На… — зуби цокотять — на-що… питала Галю про електрику? Сірників би краще попросила. Підпалити халабуду. Те… Те-пло було б. Те-мінь. Те… У голові паморочиться. Те-пер… помру?

Під вікном сніг у відповідь — рип… Е-е-е… Скоро ж ти, бабо-смерть. Уже й пришкандибала? Те… Те-пер?

— Є хто?.. — почула тихий голос.

Що?! І питає?.. А як мовчати-причаїтися? Пройде повз холодну сіру хату, посуне іншу здобич шукати?.. Те… Те-пер тихо, Гілко! Вмри, аби смерть оминула…

— Є хто?! — двері розчахуються, підлога скавучить.

Майка витріщає очі, намагається вихопити із суцільної темряви рухомі обриси. Марно.

— Хто тут?.. — шепоче ледь чутно.

У темряві спалахує вогник сірника. Полум’я вихоплює худенькі жіночі руки — одна тримає сірник, друга підносить до нього білу свічку. Хата наповнюється м’яким миготливим світлом.

— Хто ви?.. — Майка ледь ворушить вустами, вдивляється у скорботне жіноче лице — таке в Богородиці на іконі в куті.

Жінка тоскно хитає головою — ой, не брехала поштарка Галя. Недарма грюкала у хвіртку, кричала знадвору:

— Уляно! Там у Реп’яховій хаті дівча завелося. Геть дурне. Як до себе не забереш, до ранку задубне.

— Ходімо, — тільки й мовила.

Святий ти вечоре…

Де ті молитви? Дванадцятьом би апостолам і людям грішним куті, пирогів, борщу пісного, вареничків, вушок із грибами… Голубців би, оселедця, квасольки колоченої, гороху з капустою, рибки смаженої, пампухів з узваром… Немає? Онде чай парує, вишневими гілочками пахне, хлібина немагазинної форми, з банки квашені помідорки світлофорами — червоний, жовтий, зелений… Їсти? Шлунок замерз і вмер — ніяких жадань. Тіло чуже, млосне. Майка спантеличено кліпає повіками, спостерігає за рухами немолодої худорлявої ґаздині: всадила гостю на лаву, скидає чорну дублянку, хустину та все зиркає на дівча, наче те зараз і звалиться.

— Уляна я. А ти?..

Майка мовчить.

— Пий… — У жінки тихий голос. Простягає чашку з чаєм, притримує її, ніби Майці не втримати. — Може, пуховичка скинеш?

Ні! Майка розуміє — тут тепло. Онде на столі миготить свіча, біля печі березові дрова купкою, ґаздиня лишилася в самій лише футболці і спортивних штанях…

Ні! Шалика до шиї. Усередині ще ворожить зима, шкребе по кістках, викручує м’язи. Холодно. Майка намагається вимовити те єдине важливе цієї миті слово виразно й голосно, та зуби цокотять об чашку — хо… хо…

Уляна підхоплює дівча під пахви, тягне до печі.

— Ходімо, ходімо. На печі зігрієшся. Залізеш?

Хтозна. Майка залазить на табурет, з нього шкребеться на гарячу ватяну ковдру, розстелену на печі. У чобітках, пуховику, шапці. Сил нема. От зараз засне і відлетить на небеса. Замість небес — біла потріскана стеля. Майка повертає голову вбік, наштовхується поглядом на сухі груші. Лякається: засну і провалюся в піч. І згорю. Повіки склепаються, дурні думки стають реальністю — провалюється в гарячу, розпечену чорноту і відрубається без сновидінь. Спи, дитино… Святий вечір… Онде перша зірка крізь хмари пробилася.

Уляна так і не заснула.

Мостилася-мостилася, прислухалася до тихих Майчиних схлипів, — тривожно спала, крутилася на печі, — врешті плюнула на дурне діло, підхопилася… А ніч. До роботи не візьмешся. Хіба що кашу в печі запекти, щоби на ранок гості сніданок був. Поставила горщик у піч, сіла біля столу, люстерко перед собою поставила — вдивлялася у власне відображення, наче б у ту різдвяну ніч знову дівкою стала: от зараз побачить судженого.

— Геть стара…

Серце в сльози: хіба?! Сорок рочків тільки восени стане.

Плечі розправила, чорняве волосся рукою розворушила та все в очі собі, в очі: стара?.. Сумна! Забула всміхатися, а воно, як усміхнутися, враз молодшаєш.

Так і не усміхнулася. Люстерко відсунула. Пусте! Лишень час задарма гаяти. Хіба взяти парафіну зі старих свічок, витопити нові