Читати книгу - "Погоня за вівцею"

Я подумав, що вона могла б залишити принаймні нічну сорочку, однак, звісно, це її особиста справа, і я не мав права висловлювати незадоволення. Мабуть, вона вирішила нічого після себе не залишати. А я мусив примиритися з цим або переконати себе відповідно, як мені уявлялося, до її наміру, що її взагалі не було в моєму житті. А якщо вона не існувала, то й не було її нічної сорочки.

Я погасив водою недокурки у попільничці, вимкнув кондиціонер і радіо, а потім, нарешті розлучившись з думкою про нічну сорочку, поринув у сон.

Минув уже місяць відтоді, як я погодився на розлучення і вона виїхала з моєї квартири. Увесь цей місяць був майже повністю беззмістовний. Млявий, безтілесний, як теплувате желе. Здавалось, упродовж цього часу нічого-нічогісінько не змінилося і так воно справді було.

Я прокидався о сьомій ранку, готував каву і фінки, йшов на роботу, обідав у місті, випивав одну-дві чашки саке, повертався додому, протягом години читав книжку і, погасивши світло, засинав. У суботу і в неділю замість роботи від самого ранку я відвідував кінотеатри і таким чином гаяв час. Потім, як завжди, сам обідав у місті, випивав чашку саке і читав книжку перед сном. Я жив цілий місяць так само, як люди, що викреслюють один за одним дні в календарі.

Мені здавалося, що до певної міри її зникнення було невідворотною подією. Бо що сталося, того не відвернути. І не мало великого значення те, як упродовж чотирьох років ми між собою ладнали. Так само, як і вирвані з альбомів фотознімки.

Не мало також значення і те, якби одного дня вона переселилася до мого приятеля, з яким протягом довгого часу регулярно спала. Такі випадки могли трапитися і справді іноді траплялися, а тому я зовсім не вважав, що й цього разу сталося щось особливе. Зрештою, це її особиста справа.

— Врешті-решт, це твоя особиста справа, — сказав я.

Вона заявила, що хоче розлучення, у неділю пополудні, в червні, саме тоді, коли я просував палець у кільце, щоб відкрити банку пива.

— Хочеш сказати, що тобі все одно? — спитала вона повільно.

— Ні, мені не все одно, — відповів я. — Я лише кажу, що це твоя справа.

— Правду кажучи, я не хочу з тобою розлучатися, — сказала вона через хвилину.

— Ну тоді не розлучайся, — відповів я.

— Але ж разом з тобою я нічого не досягну.

Більше нічого вона не сказала, однак я, здається, зрозумів, що в неї було на думці. Через кілька місяців мені мало сповнитися тридцять, а їй — двадцять шість років. І якщо взяти до уваги масштаби того, що від нас вимагатиме життя в майбутньому, треба визнати, що ми заклали для нього вутленький фундамент. А, може, й нічого. Упродовж тих чотирьох років ми лише проїдали наші заощадження.

Майже за все це я ніс відповідальність. Можливо, мені не треба було одружуватися. Або принаймні вона не повинна була виходити за мене заміж.

Спочатку вона думала, що вона невдаха, а я добре пристосувався до життя в суспільстві. У таких ролях ми жили порівняно добре. Але саме тоді, коли нам здавалося, що все йде гаразд, щось надламалося. Надламалося щось незначне, але дороги назад уже не було. Ми опинилися у тихому довгому глухому куті. Це був наш кінець.

Для неї я вже був втраченою людиною. Навіть якби вона все ще любила, ніщо не змінилося б. Ми занадто сильно звикли до своїх ролей. Я вже не міг їй нічого дати. Вона це розуміла інстинктивно, а я на підставі досвіду. Порятунку не було.

Отож вона зникла з нічною сорочкою назавжди. Одні речі забуваються, інші зникають або вмирають. Але в цьому майже немає нічого трагічного.

24 липня, 8.25 ранку.

Я глянув на цифри годинника, заплющив очі і заснув.

РОЗДІЛ 3

Вересень 1978 року

1. Китовий прутень і дівчина з трьома заняттями

Спання з дівчиною може здаватися надзвичайно важливим і, навпаки, — зовсім нічого не вартим. Інакше кажучи, секс буває способом самолікування або розвагою.

Секс буває способом постійного самолікування або постійної розваги. Трапляються випадки, коли самолікування закінчується розвагою і навпаки. Наше статеве життя — як би це краще сказати? — суттєво відрізняється від китового.

Твердження «ми — не кити» для мого статевого життя одне з важливих.

За часів мого дитинства на відстані тридцяти хвилин їзди велосипедом від нашого дому був акваріум. Завжди в ньому панувала прохолодна тиша, лише іноді долинав звідкись плюскіт води. Мені здавалося, ніби в кутку напівтемного коридору причаїлося морське чудовисько.

Косяки тунців кружляли у велетенському басейні, осетри піднімалися вгору своїми вузькими водяними маршрутами, піраньї вгризалися своїми гострими зубами у шматки м’яса, а електричні скати раз у раз спалахували наче бліді мініатюрні лампочки.

В акваріумі плавала сила-силенна риб. Вони мали різні назви, різну луску і різні зябра. Я ніяк не міг збагнути, навіщо на Землі існує так багато видів риб.

Ясна річ, в акваріумі китів не було. Кит занадто великий і не міг би там жити, навіть якби акваріум перетворили в один суцільний басейн. Натомість в акваріумі було виставлено китовий прутень. Так би мовити, у ролі китового замінника. А тому упродовж мого вразливого підліткового віку замість кита я часто поглядав на китовий прутень. Кожного разу, коли мені набридало прогулюватися прохолодними коридорами акваріума, я вмощувався на диван у виставковій залі з високою стелею і гаяв час цілими годинами перед китовим прутнем.

Іноді він скидався на засохлу мініатюрну пальму, а іноді — на велетенський кукурудзяний качан. Якби перед ним не було таблички з написом «Орган розмноження кита», то, напевне, ніхто б і не здогадався, що це китовий прутень. Складалося враження, що це не продукт антарктичної зони, а скоріше історичний релікт, викопаний у пустелях Середньої Азії. Він відрізнявся як від мого, так і від усіх прутнів, які я досі бачив. І до того ж цей обрублений прутень викликав особливий, непоясненний смуток.

Я згадував про нього після мого першого злягання з дівчиною. Коли думав про те, яка доля йому випала та якими дорогами він потрапив у порожню виставкову залу акваріуму, у