Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

Та водночас Ґарсія Маркес, як сам він зауважив в одному інтерв’ю, писав свою белетристику, використовуючи прийоми своєї журналістської професії: «У цих книжках є стільки розслідувань і перевірки даних, історичної точності, достовірності фактів, що по суті вони є великими белетризованими або вигаданими репортажами, але методи дослідження та оперування інформацією є журналістськими».

Читач знайде юнацькі газетні тексти, в яких оповідач-початківець намагається знайти привід, який дозволить йому переступити межу, зайшовши на територію літератури, як-от гумористична замітка про президентського голяра, що відкриває антологію; ранні фрагменти оповідей, де вже з’являються родина Буендія чи Аракатака; хроніки з Риму, де автор стежить за розслідуванням смерті італійської дівчини, і, найвірогідніше, до її вбивства, як виявилось, причетні політичні та артистичні еліти країни; і пробує себе в жанрі детективу і світської хроніки, яка нагадує нам «Солодке життя»; репортажі про контрабанду жінок з Парижа в Латинську Америку, які закінчуються знаком запитання; творчо опрацьованими замітками про телеграфні новини з інших країн; рефлексії щодо професії письменника; а також багато захоплюючих статей, написаних для «трибуни» в газеті «Ель Паїс» в його останній та плідний період 1980-х; і десятки інших розповідей, що повертають нам Ґарсію Маркеса, якого нам так бракує. Перефразовуючи Жіляра, це тексти «колумбійського журналіста, що мандрує світом».

Хочу висловити особливу подяку Кармен Бальсельс і Клавдіо Лопесу де Лямадрід, котрі довірили мені здійснення цього проекту, в той час, коли я працював з Ґарсією Маркесом над підготовкою до друку його спогадів і часто бував в його студії в кварталі Ель Педрегаль, де ми разом компонували книжку «Я прийшов не для того, щоб виголосити промову». Мерседес, Родріґо і Ґонсало, чиї поради і підказки супроводжували мене усі роки читання і перечитування цих текстів, я хочу як завжди подякувати їм за безмежну щедрість. Публіцистичний спадок, зразки якого тут представлені, продовжує зростати завдяки Фундації Ґабріеля Ґарсії Маркеса для підтримки нової латиноамериканської журналістики, яку очолює Хайме Абельйо, де завдяки майстер-класам сформувалися і спеціалізувалися сотні журналістів з усього світу і де кожного року присуджується премія імені Ґабріеля Ґарсії Маркеса. І наостанок найбільшу подяку я хочу висловити самому Ґабо — за його віру в мою працю і особливо за його дружбу.

Крістобаль Пера

У випуску урядової газети кілька днів тому з’явилося фото його вельможності пана президента республіки Маріано Оспіни Переса, зроблене під час урочистого відкриття прямого телефонного зв’язку між Боготою і Медельїном. Голову виконавчої влади, серйозного, стурбованого, зображено в оточенні десяти чи п’ятнадцяти телефонних апаратів, які, схоже, зумовили цей зосереджений і уважний вигляд президента. Гадаю, жоден предмет не справляє очевиднішого враження заклопотаного чоловіка, службовця, що цілком віддається вирішенню різноманітних складних проблем, як ця череда телефонів (у дужках прошу оплесків для цієї сюрреалістично претензійної метафори), що прикрашає зображення президента. З вигляду того, хто ними користується, здається, що кожна телефонна трубка з’єднує з тою чи іншою з численних проблем держави і що пан президент дванадцять годин на день мусить давати їм раду по міжміському зв’язку зі свого далекого кабінету головнокомандувача. Утім, попри це враження непомірно зайнятої людини, пан Оспіна Перес залишається — навіть на фотографії, про яку я розповідаю, — строго вбраним чоловіком, пряжа його сніжно-білої сивини дбайливо розчесана, підборіддя гладко виголене — як свідчення того, як часто пан президент вдається до близького і дієвого пособництва голяра. Бо й справді, саме це питання я поставив собі, споглядаючи останнє фото найкраще поголеного глави держави в Америці: хто є двірцевим голярем?

Пан Оспіна чоловік обачний, хитрий, обережний, здається, він добре знає норов тих, хто йому служить. Його міністри — це люди, яким він повністю довіряє, в них неможливо уявити прогріхи супроти президентської дружби, чи то на словах, чи то в думках. Двірцевий кухар (якщо в палаці є кухар) мусить бути службовцем з твердими ідейними переконаннями, котрий з винятковою ретельністю готує страви, які через кілька годин служитимуть високоживильним фактором для першого травлення республіки, яке має бути хорошим і легким травленням. Крім того, якщо навіть на кухню палацу таємно проникнуть зловмисні наклепи опозиції, не забракне того, хто чесно куштуватиме страви на президентському столі. Якщо усе це відбувається з міністрами, кухарем, ліфтером, то що з голярем, єдиним смертним виборцем, який може дозволити собі демократичну свободу гладити підборіддя президента відточеним лезом небезпечної бритви? З іншого боку, хто той впливовий добродій, якому пан Оспіна щоранку сповіщає про клопоти, які він мав минулого вечора, якому в найменших подробицях оповідає перипетії своїх нічних кошмарів і який, врешті-решт, є дієвим радником, яким мусить бути кожен порядний голяр?

Часто доля республіки більше залежить від одного голяра, ніж від усіх її президентів — як здебільшого, за словами поета, доля геніїв залежить від акушера. Пан Оспіна це знає і, може, саме тому, перед тим як піти відкривати прямий телефонний зв’язок між Боготою і Медельїном, глава держави, заплющивши очі і випрямивши ноги, віддався насолоді відчути впритул до яремної вени холодний та іронічний доторк бритви, поки його головою марширували щільною ходою усі складні проблеми, які потрібно буде вирішити протягом дня. Може, президент сказав голяреві, що того ранку він має відкривати досконалий телефонний зв’язок, предмет гордості його правління. «До кого подзвонити в Медельїні?» — мабуть, запитав він, відчуваючи, як гострий край леза піднімається його горлом. І голяр, чоловік стриманий, батько родини, який приходить у години відпочинку, мусив відповідати розважливою, але багатозначною мовчанкою. Бо насправді — думав, мабуть, голяр — якби він був не тим, ким є, а президентом і був при відкритті телефонного зв’язку, то взяв би телефонну слухавку і з явною стурбованістю голосом діловитого службовця сказав би: «Операторе, з’єднайте мене з громадською думкою».

16 березня 1950 року,

«Ель Еральдо», Барранкілья

Дехто перетворює відсутність теми на тему для газетної замітки. Це абсурдний прийом в такому, як наш, світі, де трапляються неймовірно цікаві речі. Тому, хто хотів би сісти написати про ніщо, досить було б погортати знічев’я денну пресу, аби початкова проблема перетворилась на іншу, цілком протилежну: зрозуміти, якій з численних пропонованих тем віддати перевагу. Прогляньте, наприклад, першу шпальту будь-якої газети.