Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

— Іди собі, хлопче. Віднеси її туди, де знайшов. Природа подбає про неї. Так, місіс Сандерсон, можете заходити…

Якщо говорити про мої родинні стосунки, то вас вони точно здивують, адже я — родичка тієї самої Дженні — Дженні Болдрін із Глазго, чиє життя та пригоди у Лондоні й на кораблі (та й не тільки на ньому) були колись увічнені в книжці.[4]

Одна лінія нашого родоводу сягає Едінбурга. Дехто з моїх предків служив мишоловом при університеті (звичайна справа для кота), а двоє, подейкують, навіть прислужилися науці. Друга лінія котячого родоводу тягнеться з Глазго, і саме вона ріднить мене з Дженні Болдрін.

Дженні доводиться мені двоюрідною бабцею. З усіх нас вона найбільше відповідала єгипетським уявленням про кота: невеличка звужена голівка, видовжена мордочка, мигдалеподібні очі та округлі, гарненько окреслені торчкуваті вушка. Подейкують, що саме цим я схожа на Дженні, чого, правда, не скажеш про хутро.

Ви зрозумієте мою гордість, з якою я говорю ці слова, бо це яскраве свідчення того, що ми ведемо свій родовід ще від тих часів, коли людям вистачало здорового глузду вважати нас божественними створіннями.

Ті часи, коли люди поклонялися справжнім богам, давно вже минули. Ну що ж, тим гірше для вас. Адже у Давньому Єгипті, тоді, коли представникам котячого роду поклонялися у храмах, життя загалом було краще, а люди — щасливіші. Втім, це не має жодного стосунку до того, що я збираюся розповісти. Просто я веду до того, що коли ви знаєте, що були колись божеством — нехай навіть дуже давно, — це неодмінно дасться взнаки і на вас, і на вашій поведінці.

Історія, котру я розповім, не має стосунку й до Дженні, якщо не брати до уваги, що саме їй я завдячую незалежністю своєї вдачі, відвагою та врівноваженістю (не кажучи про вишуканість форм), а згадала я про неї просто так; ану як раптом ви вже чули про цю кішку!

Мені також довелося пережити цілу низку захопливих пригод, які не вагаючись можна ставити в один ряд із найцікавішими та найдивовижнішими подіями, котрі трапляються у світі. Тим паче, що у центрі цих пригод стоїть не людина, а кішка.

Не випробовуючи вашого терпцю, скажу одразу: мова піде про вбивство.

Та ось чим ця повість не схожа ні на що інше, що ви читали досі: жертва вбивства — я сама.

Ім’я, яким мене назвали — Томасина, — було результатом смішної та непрощенної помилки, яких так часто припускаються люди, з’ясовуючи нашу стать, коли ми ще зовсім малі. Коли я з’явилася в домі Мак-Дьюї у Глазго, мене назвали Томасом. Моїй господині, дівчиську на ім’я Мері-Pya, було тоді три роки. Коли помилка стала явною, то наша хатня робітниця місіс Мак-Кензі не придумала нічого кращого, як змінити чоловіче «Томас» на жіноче «Томасина», причому — навіть для годиться — не запитала в мене, що я сама про це думаю.

Не розумію, чому люди такі безголові, коли треба визначити стать малого кошеняти. Зробити це не так уже й складно, як може здатися на перший погляд, але ж потрібно взяти й подивитися, а не гадати на кавовій гущі, і тоді стане ясно, що відстань між отим і тим у котів набагато більша, ніж у кішок. І хай би якими малими були кошенята, це правило залишається незмінним у будь-якому віці.

Містер Ендрю Мак-Дьюї зробив би це з першого погляду, недарма ж він ветеринар. Але то був чи не найдивніший з усіх тваринних цілителів: він не любив своїх клієнтів, не визнавав телячих ніжностей з тваринками, а як в домі з’явилася я, він повністю ігнорував мою присутність. Однак я не сказала б, що мене це страх як гнітило, тим паче, що і я його ігнорувала не менше, аніж він мене.

Ми мешкали на Дунаран-стріт, у великому, доволі похмурому будинку, який містер Мак-Дьюї успадкував після смерті свого батька, також ветеринара. Два нижніх поверхи цього будинку займали кабінети, операційна і амбулаторія, а на третьому та четвертому мешкали ми: містер Мак-Дьюї, його дружина та Мері-Pya. Усі вони були руді. Я теж руда, точніше — імбирна, а груди в мене білі. Та що найбільше вражало людей у моїй зовнішності, це білі — всі чотири — лапки та білий кінчик хвоста, який довершував цей колірний ансамбль. Тож слухати компліменти з приводу моєї зовнішності та манер мені було невдивовижу.

Тоді я мала якихось півроку, але чудово пам’ятаю матір дівчинки — Анну. То була вродлива жінка, з волоссям кольору тих мідних казанків, які стояли біля вогнища. Анна мала напрочуд веселу вдачу, вона завжди співала, і завдяки цим співам будинок не здавався таким темним і похмурим навіть у дощ. Мері-Pya не злазила з її рук. Анна весь час потурала доньці, і вони дуже часто шепотілися, довіряючи одна одній свої таємниці. Так вони виказували свою любов. Це було дуже щасливе сімейство, і навіть присутність містера Мак-Дьюї не порушувала сімейної ідилії. На превеликий жаль, тривала ця ідилія недовго: невдовзі після моєї появи місіс Мак-Дьюї заразилася від папуги у клітці якоюсь хворобою — і та хвороба звела її в могилу.

Зізнаюся щиро, для мене почалися чорні дні, і якби не місіс Мак-Кензі, я навіть не знаю, чим би все закінчилося. Містер Мак-Дьюї просто божеволів, принаймні так казали люди, і скоріш за все, вони мали рацію. А бачили б ви, як він шаленів і лаявся, як щедро обдаровував дочку любов’ю, яку не встиг віддати Анні. Мері-Pya це лякало до смерті, та й мені, якщо чесно, було не по собі. Цей чолов’яга міг по кілька днів не з’являтись ні вдома, ні на службі, його справи помалу йшли шкереберть, і раптом до Мак-Дьюї завітав із глибинки його давній приятель — преподобний містер Педді. Після відвідин священика справи містера Мак-Дьюї стали кращі, а ще по деякім часі на нас чекали