Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

У Франти зовсім зіпсувався настрій.

— А того, — відповів він і, допивши свій глек, поставив його догори дном. Розговорився він аж тоді, коли стерничий, кивнувши євреєві-шинкареві, замовив новий. Франтина стисла, але яскрава розповідь про те, що султана Ахмеда замордовано, а прихильників його першого радника, паші Абдулли, переслідують, хоча й зацікавила моряків з «Дульсінеї», але не аж так, щоб їм забивало дух із подиву, бо турецький світ і політичні події в ньому були їм байдужісінькі — «ачхи», висловлюючись їхнім жаргоном.

— Оце то штука, оце то штука, — сказав стерничий. — Та коли в Стамбулі таке діло, то, мабуть, мосьє де Кюкан волітиме завернути назад, і ти, друзяко, спокійно можеш найнятись до нас.

І озирнувся на своїх товаришів.

— Що, неправда? Та скажіть же щось, хлопці, хай вам біс, не сидіть наче води в рот понабиравши.

Обидва матроси ствердно буркнули.

Ця невеличка й неістотна інтермедія дала Франті, приголомшеному ім’ям «мосьє Кюкан», що вилетіло з уст стерничого, час отямитись.

— А хто він такий, той ваш Кюкан? — спитав він. — Капітан?

А коли почув у відповідь, що це не капітан, бо того звуть Ванделаар і він голландець, а пасажир, вельми значний пан, який, щоб допливти з Марселя до Стамбула, найняв для себе самого цілий корабель, — хильнув вина з глека й сказав:

— А як той ваш пан Кюкан не передумає й попливе далі до Стамбула, ви сховаєте мене в трюмі?

Це було чисто стратегічно-дипломатичне запитання, бо він боявся, що, коли раптом відкине свою шалену нехіть до Стамбула, вербівникам це здасться підозрілим. Але бравим хлопцям з «Дульсінеї» було не до таких тонкощів. Вони запевнили Франту, що він може не боятись нічого: його й сам чорт не знайде, так його заховають, і нікому про нього й словом не прохопляться, бо їм байдужісінько, хто такий Франта, що в нього на сумлінні й чому він так боїться Стамбула.

— А куди ви попливете потім? — іще спитав Франта. Почувши, що до Марселя, він сказав: — Гаразд, наймуся. Скільки заплатите?

І наставив долоню.

Отакий він був, Франта Ажзавтрадома, і віддаймо йому за це хвалу: боягуз, коли, наприклад, недавно у Смірні, відчувши себе зрадженим, без вагань утік, бо не бачив і не знав, нащо і в ім’я чого ризикувати життям, уже й так непевним, аж страх; і здатний до геройської самопожертви, коли треба було рятувати друга, який, нічого не підозрюючи, рвався до своєї згуби. По суті Франта був такий самий раціоналіст, як і Петр Кукань, що ніколи нічого не робив — чи принаймні гадав, що не робить — задля престижу й бравури, а керувався лише холодним розумом. Такий самий, тільки по-народному щиріший, без прикрас та вчених тонкощів вихованця єзуїтів, який на дванадцятому році життя вже говорив бездоганною ціцеронівською латиною, тоді як син повії Ажзавтрадома довіку не навчився ні читати, ні писати. Вільний, як ми сказали, від прикрас та вчених тонкощів, знаючи тільки, що встряє в украй небезпечну гру, в якій важитиме головою, хоч мав її тільки одну й цінував її над усе, Франта зі стиснутим серцем і завмерлою душею вийшов на пропахлу рибою та димом вуличку, щоб його відвезли до незнайомого судна, яким плив Петр; далебі поєднати свою долю з долею людини, на яку в підвладних туркам краях чигали найстрашніші небезпеки, а до того ж людини шалено відважної, зійти на її корабель прямо під носом у турків — це була не гра в піжмурки, це пахло смертю на палі або принаймні, як пощастить, вічним спочинком на дні морському.

А коли Франта з моряками, які конвоювали його, ніби в’язня, щоб не втік, — один на крок позаду, двоє обабіч, — вийшов на берег, до затоки саме впливав, велично виринаючи з туману й остережливо дзвонячи в дзвін, розкішний, великий, видимо солідний та порядний від кіля до клотика купецький трищогловик, на який Франта марно чекав уже кілька днів, корабель по-царському гордий, стрункий і крутобокий, а головне — європейський, тобто християнський: Франта хоча й не міг прочитати назви, якою був оздоблений ніс, проте добре розпізнав, що літери там культурні, так звані латинські, а не якісь там турецькі закарлюки. Він тільки зітхнув і мовчки сів зі своїми проводирями в прив’язаний до причалу човен; стерничий узявся за стерно, а веслярі налягли на весла.

На палубі «Дульсінеї», жалюгідно безсилої й мізерної супроти розкішного купецького корабля, що наближався до неї й легко міг би її розтоптати, як сказав би по-суходільному Франта, стояло двоє чоловіків — один куций, другий високий і стрункий; Франта ще не бачив виразно його обличчя, але здогадувався, що то сам Петр, мосьє Кюкан. Ще добре, подумав він, що ці лобурі не знають, кого везуть. Високий начебто дивився на їхній човен у зорову трубу; тоді віддав її своєму куцому сусідові й зник з палуби. В ту мить купецький корабель, що кинув середній якір сажнів за сто від правого борту «Дульсінеї», двічі вистрелив з гармати, а на його передній щоглі весело замайорів вимпел у синю смужку — як відомо, знак, що капітан наймає людей.

Це вже було щось гірше, ніж невдача, це було хамство й глум долі, удар нижче пояса, плювок межи очі Франті. І він так розлютився, що ладен був задушити моряків, які везли його своїм вертким, огидно хитким човником. «Навіщо вони по мене припхалися, — думав він, — навіщо озвались до мене, хоч я спокійно пив своє вино й нікого ні про що не просив? Вони ж могли б мене проминути, і я б ніколи з ними не здибався, й ніколи б їх не побачив, і ніколи б не довідався, кого вони везуть на своїй паршивій, сто сот разів проклятій шкаралупці, і мав би чисте сумління, а Петр хай би рятувався, як сам знає, я б не був при тому і вважав його за мертвого, може, й поплакав би за ним, але найнявся б на оцей гарний великий корабель, де серед пасажирів, певно, нема стратенців, тринадцять