Читати книгу - "Право на пиво"

— По-перше, через пиво.

— Себто?

Замість відповіді я отримав від Пепе по лобі. Тоді вже второпав: адже, якщо кому з наших заманеться, то вдаються до звичайного спирту. Хто ж такий дурний, що не може його створити, то поцуплює з лабораторіуму, дарма, що небезпечно… А це ж через те, що навчальний заклад із духовидчим нахилом. Який у горілки дух — так, саме лиш блакитне полум’ячко! Щодо пива, то усім відомо, що в ньому живе Барлікорн Велемоцний: пика як цеберко, очі шалені та веселі, вуса руді запінені… Кажуть, здавна був він у нас у шані, та з часом, як став проректором один із Трьох Королів, то вже пригадав достоту давню ворожнечу з Барлікорном. Мовляв, щоб цього гайдамаки тут й на понюх не знати!

Ото спиртом і задовольняємось.

Бо пива ж пальцем не зробиш. Воно потребує живого духу.

— Оце тобі перша загадка, — мовив Гарута, підводячись та розкладаючи складники рецепта на столі, — тож думай, де б його дістати пива…

— Пепе, ти мене не лякай, я сам боюся.

— Але, — вів Гарута далі, — як навіть ми візьмемо десь пива — щодо цього я дуже не певний, — то що ж із ним робитимемо?

— Та це ж ясно: усе змішати, присвітити штучним світлом…

— А потім?

— Ну… пити оте… З пивом…

— От дитина ти, Вороне! Аби все було так просто, як гадаєш, кожен… дурник міг би стати молодим. Чи ти добре розібрав?

— Та що ж саме?

— Останній рядок: «І децу пива «Оболонь»!

Я знову зазирнув у книжку. Справді: оболонь. Дивно… невже справді таке дієслово?

— Може, помилились, коли друкували?

— То рукопис.

— Тим більше…

— Дитино Божа, це ж кастамирське закляття! Вони майстри були на подібне… загадки, примовки…

— Так це ж скільки часу ми витратимо!

— Багато, — похмуро визнав Пепе. — Можливо, все життя. Його, — кивнув у бік Озипринша, — то вже напевно. То ж думай, головонько. Пригадуй.

— Що ж тут пригадаєш, тут треба знати. А ти ж хіба… Ти старший. Розумніший…

— Я вже усіх розпитував. Усі факультети. Ніхто не знає, та й поготів. Зрозуміло…

— Можливо, таки помилка? Забалонь, наприклад?

— Це що за диво?

— Ну, буцімто у балона поклади… у скляну банку таку…

— То вже занадто. Балонів багато може трапитись. Тут щось простіше, я відчуваю. Як ота примовка, що її заборонено вагітним — три слова, але ж ніхто не пам’ятає, які саме…

— Або ж, — я напружив усі розумові здібності, але ж ніколи не був аж надто знавцем мов, — або, скажімо — обо лонь… Себто, об лоно — ну, на живіт виливати, втирати…

— Ще скажи — клістир!

Тут озвався Озипринш тоненьким старечим голосом:

— Хлопці… А я какати хочу… Допоможіть…

Пепе не зважив на те. Похмуро сіпав себе за вуса, вибивав пальцями по столу якийсь дріб — мабуть, розмірковував, де б його дістати пива. Я допоміг Озиприншу звестися на ноги та вивів його, легкого та тремтливого, як пір’їна, до коридору.

Біля сортиру м’явся з ноги на ногу хирлявий юнак, на ім’я Ельдар, прізвисько його було Сирота. Його нещодавно прийняли до коледжу, казали, наче він не тутешній. Чутки ходили, ніби увесь його світ загинув, тільки над Сиротою доля зглянулася. Тож хтось із магістрів його притулив. Особисто я ніяких іншосвітніх прикмет у хлопцеві не вбачав — таке ж хлоп’я, як усі ми тут. Хіба що… та ні, бодай здалося, голова затуркана…

— Здоров був, Гаю. Привіт, Озі… що це з тобою?

— До театру прагне, — відповів я, долаючи у серці млість. — Мусить бути достовірним.

— То й справді…

— Ой, не можу, — пошепки простогнав Озипринш.

— Терпи.

— Там Мондо сидить, — зітхнув Сирота, — я вже п’ять хвилин тут джигую.

— Озьку, мусиш потерпіти. Ще ж Сирота попереду.

Озі тихенько заридав, уткнувшись у моє плече. Болісний вираз у ніжно-карих очах Сироти поступився місцем дивному сумному захопленню:

— Який ти дивовижний хлопець, Озі! Я б так не зумів…

Тут Мондо Кукін, дідька б йому в печінку, нарешті полишив шурхотіти та вовтузитись у сортирі й викотився геть. На нас він не зауважив. Сирота прожогом кинувся до вічка. Я ж притримував бідолаху Озі, відчуваючи плечем крізь грубу сорочку гострі хребці. От же дурник… дорослим бути закортіло… таки помре, як не дістанемо пива… І так раптом захотілося — ну, хоч би ковточок, навіть не зважаючи на Озьчину біду, та ще як навмисне — пахне ячмінним окрайчиком та хмелевою гіркотою…

Та це ж Сирота пташечкою випурхує з сортиру: сам — як ячмінний колосок, дрібні кучерики світлі, наче піна, пичка сяє — бо відлив добряче, тож ладен увесь світ покохати.

Отут я його й схопив за душу.

— Що