Читати книгу - "Право на пиво"

Він одразу зів’яв.

— І ти до того ж! Відпусти!

— Не відпущу!

— Та облиш, Вороне, ну що тобі…

— Мені? Та пива ж, причому негайно. А ти тут розпахощився! Давай, кажи, де воно в тебе?

— Ябеда клятий! — Сирота пручався, та я тримав його міцно. — Паскуда! Усім пива треба! А де, в дідька, я його візьму? Розпрямили до біса наш Роздол, отакі ж чаклуни собачі, як ти, й розпрямили! А пивом від мене завжди тхне, бо я з усієї родини сам тільки й залишився!

Тут він, як пристало Сироті, розридався гірко й прошепотів крізь сльози:

— Бодай би ти Озипринша пильнував… Йому вже нікуди не треба.

Обох я притягнув до келії. Озі лише трохи пофількав, аби лиш не смерділо, а сам усе прислухався, як Пепе допитує Сироту. «Бо я один із усієї родини лишився…» — «Що за родина?» — «Та Сервесери ж ми, Сервесери з Роздолу, а я Ельдар Другий… і… і останній.» — «Що з того?» — «Та пиво ж наша царина… з дідів-прадідів… а тоді вбито було Пільзнера, й Лагера, й Портера, дядько Стаут скінчив смертю хоробрих… тітонька Брага, племінник малий, Квасик, теж загинув, живий тільки я…»

— Вороне! Чи тебе там присушило?

— Зараз! Озі, ти б хоч ворушився трохи, чи що…

Озі у відповідь лише кректав. Зійшла людина нанівець — зробилася як вісімдесятирічний дідуган: холодні руки тремтять, ноги заплітаються, вуста сині, очі — як у риби. Вніс я його, поклав у ліжко, прикрив ковдрою. Чи є Озипринш, чи нема його — тільки дихає важко.

Засльозеного Сироту Пепе поїв водою та стукав по спині.

— От бачиш, брате Вороне, пиво є, навіть воно поруч. Слухай, спадкоємце, а якби нам трохи? Нам деци вистачить… Заради доброго діла?

Спадкоємець похитав головою.

— Мене газом затруєно… Самий запах лишився, а духу немає. Інакше б магістрові Калібану не дозволили б навіть клопотатися. Але я вивчуся! — знову у очах Сироти скипіли сльози. — Я оте їхнє випрямлення розправлю так, що… Помщуся за всю рідню! Але пиво… хлопці, якщо вам справді треба… навіть не знаю… От якби шановний Пепе допоміг..

— Розправити вигин можна, звісно, — розважливо відповів Гарута. — На деякий час… якщо взагалі сили вистачить. Але чи певний ти, дитино, що пиво там ще залишилося?

— Чи певен! Та ж вони без пива не можуть жити… тобто він не може, вже він сам залишився, ворог клятий…

— Хто такий?

Сирота глибоко зітхнув:

— Історія ця сумна та довга….

І бути б тут Історії другій, або Повісті про Бану Удам, синів Нуйхарії.

Але нічого такого не буде.

Бо Пепе, прислухавшись до тяжких зітхань Озипринша, спохмурнів ще більше і урвав спадкоємця Сервесерів Роздолянських:

— Коротше. Тільки по суті кажи, бо часу немає на балачки.

Я теж показав Сироті кулака й прошепотів: «коротше!»

— Отож, ну… Отож, коротше, — Сирота був поцілений на злеті, тож мучився й не знаходив потрібних слів. — Ну, ото… був собі цар Упик Удам, мав царицю Нуйхарію, усе як слід, та не зрів у неї плід… Та ось прийшов дідуган, з ним див повний казан… Ой. До біса оте… Коротше, диво таке він дав скуштувати цариці, казав — то питво зі святої криниці, котра жінка вип’є, то стане при плоді, як при добрій нагоді. От вона й стала — ще й кухля всього не перехилила, як синів трьох народила. Зростали сини не днями — годинами, пізнавали їх за могутніми спинами, за розкішними шатами та за царськими печатями, і все таке інше, а за вухом кожен мав золоте перо…

Я штиркнув Сироту кулаком попід ребра. Він зойкнув і повів далі:

— Імена ж їхні Комсорг, Профорг та Фізорг… І були вони схильні до лихого діла, через те, що суть їхня була бродило, та отримали вони від чаклуна пророцтво, що мусять піти у мандри, аби не стекти оцтом. От вони й подалися за тридев’ять земель, де вода, й солод, й карамель… А тридев’ятим на схід від їхньої поганої Удамії якраз і був наш Роздол…

— Але ж я одного Фізорга знаю, — стиха мовив Гарута. — От уявіть собі, хлоп’ята, здоровенний такий бугай, і за вухом золоте перо стирчить, файний «Паркер». Фізорг, між іншим, бен Удам…

— То він, він! — скрикнув Сирота.

— Облиш, не дістанеш… Він у п’ятому колі щось таке викладає, технології коловерту, чи що…

— А ти ж казав…

— Та! Він упадав за однією сільфою моєю, теоретик!

— Ти з ним побився, — жахнувся Сирота.

— З якого то доброго дива? — фиркнув Гарута. — Я маю ще диплом отримати, чи ж дарма штани просиджую? Ошуку на нього напустив, велике діло, подумаєш!

— А яке ж ми пиво мали! — гірко, хоч і пошепки, скрикнув Сирота. — Цей Фізорг, дарма що був молодший, — просто сатана! Профорга ми швиденько подолали, зробили так, аби м’якої води упився, він і зомлів… З Комсоргом довелося пововтузитись, спеціальний пивний камінь винайшли для нього, такий, що швидко застигає — тож цього теж знешкодили кінець кінцем.