Читати книгу - "Навіщо читати"

Коли я брав книжку в руки, вона переслідувала мене доти, доки я не відкладав її вбік, і тріумфувала, коли, навісніючи від люті, я кидав її їй в обличчя.

чого, бог читання це знає, я не зазнав. Кожна людина унікальна, про це ми дізнаємось завдяки читанню і завдяки тому, що неповністю знаходимо себе в книжках. Думати про те, що книжки хороші, нас спонукає не наша присутність у книжках, а талант. Ми хочемо бути схожими на ідеї, а не на персонажів. Ми хочемо бути схожими на талант.

Бог читання?… Але ж його немає. Людина остереглася його вигадувати. Читачі надто добре зналися на небезпеці, яка могла б виникнути, якби їх довелось оцінювати. Спільна діяльність розуму й чуттєвості — який жах! Утім, оскільки невидимим для інших читач стає через абстрагування від практичного життя, то цілком нормально, що покровителя в нього немає.

Бог є на сходах (бібліотеки).

Закінчивши читати, читач не може знову стати непорочним, як зітертий файл. Він сам наповнюється фразами, а яке зачарування він відчуває! Це немов майоріючі на вітрі стрічки, за якими він помчить на край світу. Будучи підлітком, я колихався в гамаку однієї з поезій Гейне: «Ich weiss nicht was soll es bedeuten, dass ich so traurig bin»[14]. Так авжеж, звісно, це «Лорелея», я не знаю, що може означати той смуток, що мене охопив, я її повторював і повторював, а повторюючи, п’янів від того, що знайшов таке чудове вбрання для відчутого мною смутку, і не вважав, що мені неприємно його відчувати. В тому, що ми читаємо, ми вибираємо вбрання для своїх відчуттів, слова для наших мовчазних уст, красномовство для наших пустопорожніх думок.

У цьому віці було небагато фраз, які вразили б мене більше, ніж фраза Просперо з «Бурі» (ІV, 1): «We are such stuff as dreams are made on», ми наче та тканина, з якої зроблено наші мрії, («We are such stuff / As dreams are made on, and our little life / Is rounded with a sleep» …і наше маленьке життя / позначене сном). Я скрізь її писав, повторював, намагався збагнути зміст, який мене осяяв. А ще оця в Бальзака: «Нюанс, ворог тонкощів». Я натрапив на неї, гортаючи книжку кишенькового формату, оскільки влітку працював у книгарні. Дурко, я закрив книжку й поставив її на полицю. Через дві хвилини я двадцять днів поспіль марно шукав цю фразу в книжці. Можу навіть сказати: двадцять років, бо так її і не знайшов, до того ж я забув, який твір Бальзака це був. О, марево, чи повернешся ти колись увечері, щоб усміхнутися мені в одній з його книг? І якраз у цю мить, навіть не дочитавши її до кінця, я згасну.

Книжки — це не лише предмети, наповнені чимось, чого ми шукатимемо з неуважливою жадібністю. Давід Ґроссман[15] (Dans la peau de Gisela, «У шкірі Ґізели», 2008) говорить про «книжки, які його читали». Так, напевно, і є. Читачі є здобиччю книжок.

Книжки живляться читачами. Вони їм потрібні, щоб ті про них говорили. І таким чином серед частини виразників громадської думки поширюється певний спосіб дивитися на певні речі, який є тим, що несе література. Вона складається не з ідей, а з фактів, на які поглянули настільки особистісно, що виникає інтелектуальний чар, який так вабить зачарованих читачів. Вони прямують вулицею, на перший погляд такі ж самі, як і всі інші, та якби в них можна було зазирнути, то ми побачили б… Вона, так… Він також… Він ні, він непрозорий. Він також ні, в ньому повно цифр. Він, так… Вона… Можна було б побачити мрії кордебалету з кількасот тисяч великих читачів у всьому світі.

Ми читаємо через егоїзм, однак, самі того не бажаючи, доходимо альтруїстичного результату. Читаючи, ми відродили до життя приспану думку. Бо що таке книжка, як не Спляча Красуня, хто ж тоді читач, як не Чарівний Принц, навіть якщо в нього окуляри, поріділа шевелюра і йому 98 років? Закрита книжка справді існує, але не живе. Це прямокутний паралелепіпед, імовірно, вкритий тонким шаром пороху й порожній, наскільки порожньою може бути коробка. Будь-яке читання є, скажімо, відтворюючим. Малларме перебільшував, коли стверджував, що поему творить читач. Його достатньо назвати «Той, хто оживляє». Ми досить дорослі люди, щоб погодитись із тим, що хай би якою важливою була роль читача, твір усе-таки створив не він.