Читати книгу - "Бажання"

Сокира Тріфоне знову опустилася і заглибилася в плече високого найманця в шкіряному каптані. Страшно втомлений, батько опустив голову і коли так стояв на порозі свого дому над тілами чотирьох мертвих найманців, він видався Граціанові схожим на одного з тих велетнів, що колись давно мандрували по гірських вершинах і погрожували поганським богам. Однак це враження відразу ж зникло без сліду. Тріфоне розпачливо шарпнув сокиру, але вістря не піддавалося, міцно застрявши між кістками. А хлопець тільки стояв і дивився.

-- Граціано, -- пролунало позаду нього.

Так тихо, що він міг не почути її. Міг не повернутися до неї. Однак існувала тільки одна особа, яка вміла так промовляти його ім’я – наче молитву, зіткану з усіх прагнень і всіх смутків світу.

Його мати.

Дивно, але тільки зараз він побачив, наскільки вона змарніла і зав’яла за останні роки. Тільки очі на поморщеному, схудлому обличчі залишалися горіховими. Аріанна розімкнула вуста, та перш ніж вона встигла щось сказати, він прочитав це слово по губах.

-- Бажання?

Він не встиг відповісти. Вістря меча нападника блиснуло над головою матері, описало коротку, акуратну дугу – вишуканість цього руху вразила Граціано просто в серце. Краплини крові бризнули йому на сорочку з небіленого полотна наче пригорща малини і тиша нарешті луснула, мов надутий пухир, витіснена чимось незрозумілим.

Пізніше його люди назвали це пульсом дракона, скажену лють дракона, що охоплювала його під час битви.

Однак цього разу було запізно. Запізно, щоб врятувати хоч когось з близьких, бо Тріфоне повільно осунувся на одне коліно, вражено споглядаючи за сином. Це було останнє, що Граціано запам’ятав з того бою.

Коли він закінчив, в його руці все ще був меч,піднятий біля тину. А коли йшов через село, в якому не залишилося жодного живого найманця, селяни похапцем ховалися на своїх подвір’ях і закривали дерев’яні віконниці. Він не бачив їх. Не бачив теж стежки, хоча ще сьогодні вранці, підступно зрадивши, вона легко довела його до пагорба на перехресті доріг. Однак зараз Граціано вже не потребував стежки, тому, що бажання вело його навпростець, через поле вкрите гострою стернею і колючі зарослі на межі. Аж до трьох кіл, що оберігали серце дракона.

За одним замахом він скосив полин і всі кущі дивини, потім загнав вістря в землю. Йому здалося, що хащі малини грізно зашуміли, а пагорб затремтів немов ранений звір і спробував втекти з-під його ніг. Але дракон був мертвий і не міг зупинити його. Навіть тоді, коли залізне вістря зламалося об камінь. Граціано опустився на коліна над могилою дракона, рубаючи землю надщербленим лезом і риючи її нігтями, поки не побачив кістки.

Під пагорбом дракона не було. Навіть найдрібнішої луски, що переливалася золотом.

Вона виглядала трохи старшою за нього. Маленька дівчинка; обличчя в неї перетворилося в голий череп. Руки були тісно сплетені на грудях і стискали держак меча. Вона лежала на боці, скулившись, підібгавши ноги наче дитина уві сні. На якусь мить Граціано здалося, що серед коричневої трави сонце висвітлило локони золотого волосся. Але це була тільки ілюзія. Жодного золотого волосся, тільки зміїне сплетіння колючок, що оточувало її наче надщерблений, зубчастий овал. І червоний камінь виблискував самотньо в рукоятці меча. Рукоятка мала форму голови дракона.

-- Ти далі нічого не розумієш, -- промовила Міртілла.

Чаклунка стояла над яром з в’язанкою хмизу на плечах, спираючись на товстий ціпок. Граціано зірвався на ноги, меч дракона, легкий та ідеально збалансований, якимось чином опинився у нього в руці.

-- Можеш мене вбити, -- мелодійно сказала чаклунка. – Ой, знаю, що можеш. Ти багато чого можеш, дитя дракона, однак ти загадав бажання і не можеш забрати свої слова назад. І нічого не розумієш. Навіть зараз.

-- Ти мені розповіси, -- відізвався він хрипко і порухав мечем так, що сонце запалило червоні іскри в глибині дорогоцінного каменю.

-- Розповім або промовчу… -- Міртілла знизала плечима. – Зараз це вже не має значення. Ти вимовив бажання, сину Аріанни, яка вчинила так само п'ятнадцять років тому, накликавши на нас червону смерть і розпач. Ми завжди так поступаємо. В кінці кінців піддаємося дракону. І втрачаємо. Втрачаєио все, що любимо, бо драконове бажання завжди егоїстичне і не схильне до милосердя.

-- Розкажи мені про дракона! – зажадав він нетерпляче.

Вуста Міртілли скривилися в глузливій посмішці.

-- Це було давним-давно. В самому серці гори жив дракон з золотою лускою. Ну і була також принцеса з золотим, наче сонце, волоссям. А інколи принцеса перетворювалася в золотистого дракона і летіла з гори вниз, до п’яти сіл, що належали їй і спостерігала за ними оком дракона. – Міртілла засміялася, побачивши як його охоплює жах. – Саме так! Дракон ув’язнений у формі дівчини, бо вона була жорстокішою від дракона і значно божевільнішою. Селяни боялися її більше ніж смерті, більше ніж самого Предвічного Бога на небосхилі, бо вона була ближчою і бездушнішою. І красивішою. Голос дівчини бринів мов срібні дзвіночки, очі переливалися всіма кольорами веселки. Тому, коли нарешті селяни вирішили вбити її і коли поранили її в підземних печерах, вона перетворилася в дракона і змогла втекти від них і виповзти на поверхню. Однак, їй забракло сил, щоб злетіти в небо. Забракло сил, щоб дихнути полум’ям і покарати їх за зраду. Могла тільки перетворитися в дівчину, в дівчину з золотим, немов вогонь, волоссям. Що вона й зробила.

-- Я не вірю тобі.

-- Що мені з твоєї віри! – фиркнула Мітрілла. – Мені нічого від тебе не треба, до того ж ти вже вимовив бажання і не можеш позбутися мене пустими погрозами.

-- Але я можу зарубати тебе мечем, -- сказав він сухо. – Так само як мій прадід вбив дракона.