Читати книгу - "Новий рік у Стамбулі"

Якби зараз визирнуло сонце і заграло б на стінах і підлозі, сталося б диво. Але мені судилося бачити лишень присмерк і вийти на дощ, що накочувався хвилями, і вже не повернутися сюди, мабуть, ніколи, принаймні, в цьому житті.

Було вже досить пізно, бо ми приїхали до центру в обід. А час тут такий самий, як у Львові, і під вечір дощ став сильніший. Ми спустились до моря, тобто до Босфору, вздовж якого вела траса. Свинцево-сірі хвилі, яскравий червоний турецький прапор, а далі повно човнів і наметів на березі, і вогнище, яке гасив і не міг загасити дощ. Зовсім інша картина, але якщо озираєшся на місто, то бачиш мури, покинуті древні будівлі, крутий схил… Там можна блукати вічність. Константинополь захищений з боку моря. На кораблях з гребцями чи вітрилами не перевезеш багато воїнів, які вміють штурмувати укріплення і мають техніку.

Ми знову перейшли на інший бік, піднялись угору крутою вулицею і, задихаючись від вологи, глухнучи від шуму, увійшли в крамничку з керамікою. Я попросила. І відразу побачила білу, розмальовану пташку з червоним дзьобиком. Лада не розуміє цих сентиментів. Коли я вчилася у 9-10 класі в сусідньому селі, Нагуєвичах, то кілька місяців збирала копійки, щоб купити в кіоску книжку «Чаликушу» турецького письменника Гюнтекіна. Сестра привозила почитати з бібліотеки, а тут її можна було купити. Чаликушу — це співоча пташка. Я не могла відвести очей від цієї розмальованої квітами цяцьки, яка нагадала мені солодкі години читання в дитинстві, коли я перечитувала десятки разів одні й ті самі книжки. Мені так часто бувало гірко і боляче, що я вже тоді рятувалась читанням, відновлюючи таким чином силу. Бо треба було жити далі. Пташку мені загорнули, запакували, і лише в нашій тимчасовій домівці я її звільнила й поставила на кухонний столик. Вона простояла там до дня від’їзду як член нашої маленької родини. Вона чула всі наші розмови, і зараз, коли я пишу ці рядки, мені хочеться піти до кімнати, забрати від інших пташок, що стоять на підвіконні, й затиснути в руці. Моя мама була маленька і жвава, така енергійна, доки її не здолала депресія і не розбив інсульт. Як пташка.

Вранці прокинулась від співу муедзина. По підвіконні й перевернутому човну лупив дощ. Я не вдома. Вдома спросоння тягнешся рукою до ноутбука, шукаєш укрнет. Раніше руки тремтіли, все всередині обривалося від тривоги — тепер звикла. Бувають періоди затишшя. Але зараз до ноутбука треба ще підключити Інтернет з господаревого смартфона.

Рік тривоги. Я думала, що поїздка трохи злагіднить емоції, власне, я й не думала їхати. Але Лада з Томеком зірвались, знайшовши дешеві квитки, і мене взяли з собою. Тим більше, що літак зі Львова. Майже сюрприз. Але мені так тяжко на серці. Вдома зараз дівчина-біженка з Луганська, нема від неї звістки. За два дні жодного листа. Маю підозру, що я неправильно записала її електронну адресу. Зрештою, так воно і виявилось.

Хочу додому. До 5 січня ще так далеко. Якби не війна… Потім може не бути такого шансу — кудись вибратись. Хтозна, як воно буде.

Я зварила каву, яку привезла зі Львова. Її питиму до останнього дня, бо в супермаркеті тільки розчинна. Каву тут купують на базарі.

— Привіт, пташечко!

Я готова насипати їй крихт. Геть з глузду з’їхала. Часом вдома я розмовляю з м’якими іграшками. Мені здається, що їм незручно сидіти, або холодно, або самотньо. Я думаю, так багато хто робить — наділяє речі душею, — однак соромиться в цьому зізнатись. Я не мала в дитинстві жодної м’якої іграшки, лише ґумові чи з пластику, не мала улюбленої забавки. А в Ладусі був Тигрисик, такий маленький, на долоню, але вона з ним спала навіть коли виросла. Він і зараз є, але вона не взяла його з собою до нового помешкання у Львові. Томек купив їй песика, теж іграшкового.

Цей день був здійсненням моїх дитячих мрій. Дивно, я ніколи в дитинстві не мріяла побувати у Межиріччі, чи Єгипті, чи в Стамбулі, куди потрапляли невільники з романів Загребельного, Зінаїди Тулуб, Юліана Опільського. Я розуміла, що цього часу вже не існує в реальності, а в уяві я завжди можу туди потрапити, вдесяте перечитавши книжку. Правда, іноді я думала про краї, куди хотіла б потрапити, і питала себе, чи дуже туди хочу. Ні, не дуже. Насправді я хотіла потрапити в пустелю, щоб жити там: ліс, велика вода чи навіть величезне місто, де можна загубитись, де є підземелля, руїни, порослі шипшиною й терном мури. Хіба я не маю права цього прагнути, коли хтось прагне жити у багатому будинку з гаражем і басейном, зупинятися у дорогих готелях, обідати в ресторанах, плавати на яхті? Я ніколи не заздрила можновладцям і амбітним мандрівникам, які зустрічаються зі знаменитостями. Я по вінця наповнена собою, своїми мріями і планами.

Але коли ти раптом наближаєшся до свого дитинства, це все одно, що обійняти м’яку теплу іграшку.

Я не знаю, наскільки страждали стамбульські коти під дощем і вітром, але я просила Бога, щоб він пожалів котів і припинив дощ, щоб вони так не переступали з лапки на лапку і жалібно не нявкали. Бо я знаю, який світ немилосердний до тварин, від своїх трьох котів, яких я підібрала на вулиці,