Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"

історії «од слова до слова», не минаючи «ані титли, ніже тії коми», і поціновує постаті за значенням їх діяльності для української справи. Саме тому в посланні «І мертвим, і живим…» козацьку старшину, гетьманів він грізно називає «рабами, подножками, гряззю Москви, варшавським сміттям». Із цих позицій потрібно розуміти його слова з «Розритої могили», що мовляться від імені України: Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала.

Тому-то вже й пізніше, на засланні, у творі «Іржавець» (1847) він знову картатиме українців, що не підтримали державницькі задуми І. Мазепи.

Т Шевченко любив Україну понад усе – понад життя, яке їй і присвятив. Та що там життя – в одному з творів він висловив готовність погубити за неї душу а для християнина це – найбільша жертва! Але він не прощав «сукровату кров», усе нице, підле, гниле в українській натурі.

У поемі «Юродивий», переповідаючи реальний факт – публічний ляпас чиновнику, автор не без гордості мовить:

Найшовсь-таки один козак Із міліона свинопасів…

Він не міг змиритися із пасивністю вдачі багатьох своїх земляків, з неспроможністю чи небажанням «за правду пресвятую стать/ І за свободу!» Його гнівали землячки «з циновими ґудзиками», «Кирпи-Гнучкошиєнкові», «рабов раби», «славних прадідів великих правнуки погані». З таким мізерним людом годі було сподіватися на відродження України-Руїни. Проте поет невідступно вірив: «великий льох» – скарбницю духовності українського народу – ніхто ніколи не зможе розкопати-розграбути, а з незнищенних духовних скарбів постане й національне відродження. «Встане Україна!» – у цьому був глибоко переконаний автор творів «Розрита могила», «Великий льох», «Холодний Яр».

Як йшлося вище, у Т. Шевченка були ідеї, які він осмислював протягом усього життя. Думки про українську націю, її державність єдналися в його творчому світогляді з роздумами про мирне співжиття народів, побудову відносин на основі рівноправності, національної взаємоповаги, християнського братолюбія. У «Гайдамаках» поет, змальовуючи велике дійство боротьби народу за справедливість, свої людські права, мовить:

І день і ніч ґвалт, гармати; Земля стогне, гнеться; Сумно, страшно, а згадаєш — Серце усміхнеться.

Так, серце щемить у нього від кровопролиття, хай навіть і справедливого… А на засланні (де в нього було багато друзів-поляків, а найближче товаришував він із Бр. Залєським), напише рядки, адресовані «ляхам, друзям, братам»:

Подай же руку козакові І серце чистеє подай! Ізнову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай.

(«Полякам»)

І в «Гайдамаках», і в «Полякам» винуватцями розбрату між сусідніми народами митець вважав насамперед «ксьондзів, єзуїтів». Це вкрай важливий акцент: Т. Шевченко не раз гостро критикував офіційну церкву (і не лише католицьку, а й російську православну), але ім'я Христове було для нього святим.

У поемі «Кавказ», що належить до періоду «трьох літ», він рішуче не сприймає дволикості молитов «за кражу, за войну за кров». Бо це – абсолютна протилежність Господній любові, що нею живиться Шевченкова творчість.

Лірика 1857–1861 pp. («Ісаія. Глава 35», «Молитва», «Росли укупочці, зросли…» та ін.) великою мірою виростає, як говорив Г. Сковорода, «із зерен Святого Письма». (Втім, звернення до Біблії бачимо в Шевченковій спадщині й раніше – 1845 р. він написав цикл переспівів «Давидові псалми».) У пізній період творчості Т. Шевченко, пройшовши свою хресну дорогу, пророкує відродження добра на землі, побудову нового суспільства на засадах християнської любові, правди і щирості:

Оживуть степи, озёра, І не верствовії, А вольнії, широкії, Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села.

Автора цих рядків шанують в усіх куточках планети: у Буенос-Айресі (Аргентина), Мінську (Білорусь), Прудентополі (Бразилія), Римі (Італія), Мангишлаку (Казахстан), Вінніпезі (Канада), Тирасполі (Молдова), Варшаві (Польща), Москві (Російська Федерація), Вашингтоні (США), Ташкенті (Узбекистан) споруджені йому пам'ятники.

Тарас Шевченко бачив свою Україну незалежною державою в «сем'ї вольній новій» народів, вірив в утвердження животворящої правди між людьми. А для українців його «Кобзар» сам став пам'ятником Україні, що сягає духовного неба і спонукає людину поринати до нього.

Тетяна КРАЙНІКОВА

Ранній період творчості (1838–1843)
Причинна{1}
Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. І блідний місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі То виринав, то потопав. Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів, Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів. В таку добу під горою, Біля того гаю, Що чорніє над водою, Щось біле блукає. Може, вийшла русалонька Матері шукати, А може, жде козаченька, Щоб залоскотати. Не русалонька блукає: То дівчина ходить, И сама не зна (бо причинна), Що такеє робить. Так ворожка поробила, Щоб менше скучала, Щоб, бач, ходя опівночі, Спала й виглядала Козаченька молодого, Що торік покинув. Обіщався вернутися, Та, мабуть, і згинув! Не китайкою{2} покрились Козацькії очі, Не вимили біле личко Слізоньки дівочі: Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з'їли — Така його доля. Дарма щоніч дівчинонька Його виглядає. Не вернеться чорнобривий Та й не привітає, Не розплете довгу косу Хустку не зав'яже, Не на ліжко, в домовину Сиротою ляже! Така її доля… О Боже мій милий! За що ж ти караєш її, молоду? За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі?… Прости сироту! Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки, Одна, як та пташка в далекім краю. Пошли ж ти їй долю – вона молоденька, Бо люде чужії її засміють. Чи винна ж голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив? Сумує, воркує, білим світом нудить, Літає, шукає, дума – заблудив. Щаслива голубка: високо літає, Полине до Бога милого питать. Кого ж сиротина, кого запитає, І хто їй розкаже, і хто теє знає, Де милий ночує: чи в темному гаю, Чи в бистрім Дунаю коня напова, Чи, може, з другою, другую кохає, її, чорнобриву, уже забува? Якби-то далися орлинії крила, За синім би морем милого знайшла; Живого б любила, другу б задушила, А до неживого у яму б лягла. Не так серце любить, щоб з ким поділиться, Не так воно хоче, як Бог нам дає: Воно жить не хоче, не хоче журиться. «Журись», – каже думка, жалю завдає. О Боже мій милий! така твоя воля, Таке її щастя, така її доля! Вона все ходить, з уст ні пари. Широкий Дніпр не гомонить: Розбивши вітер чорні хмари, Ліг біля моря одпочить. А з неба місяць так і сяє; І над водою, і над гаєм, Кругом, як в усі, все мовчить. Аж гульк – з Дніпра повиринали Малії діти{3}, сміючись. «Ходімо гріться! – закричали. — Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь; З осоки коси, бо дівчата). «Чи всі ви тута? – кличе мати. — Ходім шукати вечерять. Пограємось, погуляймо Та пісеньку заспіваймо: Ух! Ух! Солом'яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила. Місяченьку! Наш голубоньку! Ходи до нас вечеряти: У нас козак в очереті, В очереті, в осоці, Срібний перстень на руці; Молоденький, чорнобровий; Знайшли вчора у діброві. Світи довше в чистім полі, Щоб нагулятись доволі. Поки відьми