Читати книгу - "Пастка для ґеймера"

— Хвалити Бога, — прошепотіла мати. — Як і попереджав головний лікар, ти спав довго… Якесь гальмування, чи як він там висловився. Я так боялася за тебе, боялася тих уколів.

— А де Сашко? — раптом стрепенувся Вова. — Я пригадую, що викликав йому «швидку», коли ті розбіглися…

— Він у лікарні, — сумно зітхнула Ольга Анатоліївна. — Його добре-таки вдарили по голові. Струс мозку, гематома потилиці, перелам руки. Закритий перелам! — поквапно уточнила, завваживши, як стривожено Вова подивився їй у вічі.

— Як ти почуваєшся? — приглядалася до сина Ольга Анатоліївна.

— Нормально, — сказав той, і щоб додати певності голосу, ще раз повторив: — Цілком нормально!

— Там прийшли твої друзі, — нарешті слабка усмішка зринула на безбарвних губах матері. — Хочеш їх побачити?

— Так! — кивнув Вова і сів на канапі.

Юлю з Артемом запрошувати було не потрібно. Вони чули розмову і вже обережно заходили до кімнати.

— Усе гаразд? — замість привітання запитала Юля.

— Привіт! — усміхався Артем. — Ти молодець: надавав тим придуркам! І Сашко теж… Ви просто супер!

— Не розгубився! — уважно дивилася на Вову Юля.

— А знаєш, — сказав Артем, — ті ваші ботл-хантери, бомжі, теж телефонували до «швидкої»! І де вони тільки телефон узяли?

— Та, мабуть, у Сашка й узяли, — міркувала Юля. — Його ж телефон зник.

— Та ну його в болото, той телефон! — скривився Вова. — Як Сашко? Більш-менш?

— Поки що до нього, крім батьків, нікого не пускають, — поспішила додати мати. — Але кажуть, що він скоро одужає.

— Наступного тижня підемо до нього! — запевнив Артем. — Провідаємо. А тих сук я ще вирахую! Ми таку бригаду зберемо…

— І не думайте! — злякалася Ольга Анатоліївна. — Міліція сама розбереться! Без вас. Іще чого бракувало!

— Я теж був у лікарні? — раптом здивувався Вова.

— Та ні, — запевнила мати. — Це сестра швидкої налякала мене, кажучи про кому. А лікар дуже розумний був. Тобі зробили кілька уколів, привезли додому, сказали, що ти довго будеш спати. У тебе тільки нога забита.

— А! — думав про щось Вова. — Ногу відчуваю… Так, трохи болить. Але все нормально. Тільки чомусь я не все пам’ятаю.

— Лікар казав, що так може бути, — запевнила Ольга Анатоліївна. — То від стресу. До школи, звичайно, ти кілька днів не ходитимеш.

— Ото кайф! — ляпнув Артем, не подумавши.

— Та що там у тій школі цікавого, — знизала плечима Юля і хитро усміхнулася. — Ми ось теж не пішли. А прийшли до тебе!

— А! Приколісти ви! — нарешті усміхнувся і Вован. — Ну, в разі, якщо хтось із наших хоче, то хай приходить до мене.

— Але… — мати хотіла заперечити, проте, вочевидь, передумала.

— Мам, а гуляти на вулиці я можу? — не так запитав, як ствердив Вова.

— Я гадаю… Та й лікар казав… — захвилювалася мати, — але краще кілька днів побути вдома. Я тебе дуже, дуже прошу! Побачимо, як твоя нога, як пам’ять, зрештою…

За два дні Вову вже власне нічого й не турбувало. Хлопець тинявся по квартирі, дивився телевізор, але час все одно тягнувся як гумовий. Вован навіть спробував був читати, проте ловив себе на тому, що прочитавши сторінку, анічогісінько не запам’ятовував і мусив знову, уважно читати все спочатку. Така «байда», як він називав свій невиразний внутрішній стан, йому набридла, і незважаючи на перестороги матері й батька, Вова годинами припадав до комп’ютера. Його немов магнітом тягло до ігор у РС-Задзеркаллі, до блукання в інтернеті…

«Аська» блимала численними викликами друзів. Вова вів жваву розмову з кількома дівчатами й хлопцями. «Павук» розповідав нові анекдоти, «Командор» запрошував до себе додому, поки батьки поїхали у відрядження, «Квітка» раптом почала розповідати, які мають бути справжні хлопці… Несподівано Вова завважив, що до нього «пробивається» хтось невідомий, і «тьотя Ася» питає, чи «пропустити» нового гостя. Вова поміркував трохи й вирішив, що це має бути прикольно — порозмовляти з людиною, яку він не знає. Чи, може, знає, але вона з’явилася до нього у новому обличчі?

— Стук-стук, я твій друг! — обізвався хтось під ICQ-іменем «Дем».

— Привіт! Ти хто? — запитав Вова.

— Я ж кажу — твій друг. Може, ти мене знаєш, а може — й ні… — відповів «Дем».

Подальшу розмову в «асьці» Вова добре запам’ятав…

Вова: Я всіх друзів знаю, як я можу когось не знати? Хто мене розігрує? Ох, як з’ясую…

Дем: Справа не в знанні. Можна прожити з людиною разом цілий вік і не знати її, не знати, на що вона здатна… Але річ у тім, що ти дуже класний, справжній і сміливий. Це головне. Не сумно вдома? Чи ти й досі відпочиваєш після тієї бійки з бухими малолітками?

Вова: Звідки ти знаєш про бійку? Хто ти?

Дем: Про бійку знають усі твої друзі. І дуже тебе поважають за те, що ти не кинув Сашка, допоміг йому.

Вова: А як я міг його кинути? Це ж мій друг!

Дем: Ото й кажу — друг. Щодо мене… Вважай за уповноваженого повідомити тобі дещо цікаве.

Вова: Уповноваженого? Ким?

Дем: Ти про все дізнаєшся згодом, якщо захочеш.

Вова: А що ж є таке цікаве й водночас мені не відоме?

Дем: О, цікавого багато. Ти любиш книжки чи фільми про Гарі Потера?

Вова: Не дуже, то казки для малечі.

Дем: Тоді ти маєш захоплюватися «Володарем перснів».

Вова: Так,