Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

Про все, що відбувалося до переходу радянсько-польського кордону, втікач розповідав згідно з легендою. Далі не було потреби вигадувати.

Пайчер уважно слухав. Інколи кидав погляд на старого Болдмана, який ще більше розхвилювався, хоч уже вдруге слухав цю розповідь. Рауля трохи дивувало: всупереч тому, що йому говорили чекісти у Харкові, розповідь ніхто не записував.

Після закінчення розмови Пайчер знову зробив такий же рух рукою під стільницею, заглянув у шухляду і, випроставшись, запропонував гостеві записати свою розповідь на папері.

— Але зробиш це пізніше, а зараз пішли обідати, — закінчив він.

Проходячи повз лейтенанта, котрий чергував у приймальні, Пайчер, не зупиняючись, кинув:

— Буду на квартирі. В разі потреби, дзвоніть.

За обідом господар розпитував Болдмана про його зв’язки з братом, який жив у Радянському Союзі, і навіть щось занотовував до свого кишенькового записника. До кінця дня вони не розлучалися.

Пізно ввечері на Пайчеровій машині приїхали в Хеб, Тоді ж у присутності Рауля дядько наказав дружині, як це радив зять, нікому не розповідати про приїзд племінника. Пізніше Рауль довідався: його перевіряли, навіть порівнювались письмові записи з тими, що були потай записані на магнітофоні в кабінеті Пайчера під час першої розмови з ним. Та коли Пайчер отримав повідомлення з Берліна, що Оскар Болдман тривалий час працював у Радянському Союзі агентом німецької розвідки, різко змінив своє ставлення до Рауля. Він це відчув особливо тоді, коли Пайчер з дружиною і дочкою кілька днів гостювали в Болдманів, пишно відзначаючи Гретине повноліття. Молодій, вродливій дівчині Рауль сподобався. Очевидно, ставлення до нього дочки й меркантильні плани штовхнули Пайчера навіть на злочин. І цей його службовий злочин зовсім приховав сліди Раулевого прибуття з Радянського Союзу.

Річ у тім, що до рук Пайчера потрапили документи, за якими поліція мала розшукати незаконно народженого сина власника рибного промислу та консервного заводу на острові Рюген в Балтійському морі якогось пана Шлезінгера. Перед своєю смертю рибопромисловець залишив йому у спадок все своє майно. Звали того сина Рауль, і ця обставина, як казав Пайчер, навела його на думку зробити втікача з СРСР спадкоємцем Шлезінгера. Він навіть сам приїхав у Хеб для розмови з Раулем на цю тему. Юнак зауважив, що коли є певність, що це можливо зробити, то він цілком покладається на нього і все життя буде йому вдячний.

— Замість вдячності краще гроші, — посміхнувся Пайчер. — Я хотів би мати половину вартості спадщини, яку ти одержиш.

— Не заперечую. Робіть, як краще. Але так, щоб мені не довелось потрапити до в’язниці.

Рауль вважав, що було б чудово, якби Пайчер одержав-таки половину того капіталу. Тоді він зробить усе, щоб про подібний злочин ніхто ніколи не довідався.

Так розвідник став Раулем Шлезінгером, власником великого маєтку, яке через рік, за порадою Пайчера, продав і переїхав на постійне мешкання до Берліна. А незабаром одружився з дочкою Пайчера і жив у його сім’ї.

Коли гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, Пайчер, що вже став штандартенфюрером СС і шефом управління та спеціального відділу — «Зондерштабу-Р» в Берліні, запропонував Раулю йти працювати під його керівництвом.

Особливих причин веселитись у гітлерівців не було. Та за традицією у вільний від служби час співробітники «Зондерштабу-Р» та інших таємних відомств збавляли годину — другу за кухлем баварського пива в прокуреній «бірштубе», де можна було в невимушеній обстановці обмінятись враженнями про події на фронтах. Для Шлезінгера такі зустрічі стали чудовою нагодою для ближчого знайомства з «колегами».

Заходила мова й про Словаччину, де вже не раз доводилось бувати з особливими завданнями співробітникам другого відділу. Політична ситуація там дедалі ускладнювалась. Це примушувало абвер, СД та інші розвідувальні органи рейху тримати на гарячому місці численні штати розвідників, контррозвідників, таємної та звичайної поліції. З усього було видно: «східний район» от-от стане ареною важливих подій. Це підтверджувалось також інформацією, яка таємними каналами надходила із Словаччини до управління штандартенфюрера СС Пайчера.

Ознайомившись з новими донесеннями з головного міста[5] так званої Словацької держави, шеф управління і «Зондерштабу-Р» викликав до себе Шлезінгера.

— Ось що, Раулю, — сказав штандартенфюрер, — готуй чемодани. Є дозвіл на твою поїздку до Словаччини. Гадаю, проти цього заперечувати не станеш. Перед тобою відкриваються неабиякі можливості…

— Я солдат фюрера, — виструнчився обер-лейтенант, — і готовий виконати будь-який наказ!

— Це добре, — схвально кивнув головою шеф. — Але не забувай: ти не лише солдат фюрера, а й розвідник. Крім основної роботи по лінії «Зондерштабу-Р», виконуватимеш і мої особисті доручення. В чому вони полягають — поговоримо перед від’їздом. А тепер займемося іншими питаннями. Я доручив тобі підібрати й підготувати агента для засилки в Харків. Що можеш доповісти з цього приводу?

— Намітив об’єкт для вербування, та з цим полоненим треба ще попрацювати. Хочу переселити його з карлхорстського табору в інше місце.

— Гаразд, я зв’яжуся з комендантом табору, і він видасть тобі кілька в’язнів. Але ж дивись, людина ця має бути такою, з якої можна було б зробити хорошого розвідника. Даю на підготовку додатковий час. Через два тижні доручення має бути виконане. Зрозумів?

— Так, гер штандартенфюрер!

Розмова з шефом зміцнила намір Шлезінгера негайно зустрітися з матросом. Про нього пам’ять зберегла враження як про порядну людину, патріота, хоча дотепер не міг згадати, де й коли вони зустрічались. Однак розвідник сподівався: потрапивши на Батьківщину в ролі фашистського агента, матрос напевне з’явиться з повинною і чесно розповість про все органам державної безпеки.

Перед відправкою в радянський тил одержить інформацію, з якої в Центрі здогадаються, від чийого імені він діє. Одним словом, матрос, сам того не знаючи, допоможе йому. Якщо розрахунок справдиться, то новий зв’язковий шукатиме «Сокола» уже в Словаччині.

Наступного ранку обер-лейтенант поїхав до карлхорстського табору.

Погода знову зіпсувалася. З неба сіялась дрібна мжичка, землю встеляв