Читати книгу - "Фосфорна квітка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це правда? — спантеличено запитав Едвардс.
— Вона сміялася, бо її темперамент цього разу не пішов на користь. Маргрет застудилася, мала температуру, через те зреагувала трохи роздратовано на появу Ріти Бланк. Такого з нею давно не траплялося, — сказала Евеліна. — Деякі твої витівки, мабуть, діють їй на нерви, хоча вона й не позбавлена гумору.
— Евеліно, тут нема нічого смішного, — відказав їй Едвардс і ще раз по вінця наповнив келишки. — Але це вже не влазить ні в які рамки, ти не згодна зі мною? Зрештою, машина швидкої допомоги забрала її десь після півночі з будинку Вундервальда.
Евеліна всміхнулася й мимохідь сказала:
— Ти сам хоч не збожеволій, це, очевидно, була маленька помста за ту Бланк, Маргрет тебе кохає. Їй і не приснилося б таке — кудись піти нишком від тебе.
— Це Маргрет сказала?
— Я ж її знаю, повір мені.
Вже трохи сп'янівши, Едвардс щиро запевнив:
— Про мене вона такого не може сказати. Але не бути вдома цілу ніч, до того ж з нежиттю, кашлем і брехнею!
— Тобі, власне, пощастило, — відповіла Евеліна глузливо. — Богу дякувати, що на світі є ще місця, де тебе не може забрати машина швидкої допомоги й про тебе не напише жодна бульварна газетка. Крім того, Маргрет була відсутня лише півночі, це ж написано чорним по білому.
— Ну, нехай, — відповів він знервовано, коли вона почала задирливо розмахувати газетою. — Ти ж і сама не віриш у ту маленьку Бланк. А Маргрет взагалі не сприймає її серйозно.
— То що, тут заплутаний Вундервальд, твій найкращий друг? Ти в таке можеш повірити?
У що ж він мав вірити, а в що — ні? Тим часом загомоніло все місто, базікали за сніданком у кожній сім'ї. Кілька писак роздмухали з цього сенсацію.
— Дешевенька гра, — сказав Едвардс і заплющив очі. Він надто багато випив, майже втратив самоконтроль. — І ти ще говориш про панну Бланк. Постав себе на моє місце.
— Мені вже йти?
— Послухай, тепер ти лишишся тут, я тебе не відпущу! — крикнув до неї Едвардс, а тоді вибачився, що наговорив зайвого. — Я дуже радий, що ти прийшла, але якщо хочеш звалити провину на мене, то не вийде! Це й для Маргрет уже ні до чого. Тепер треба зберегти світлу голову, спокійно про все подумати, знайти вихід.
— Ясно… — Евеліна підійшла до Вундервальдової «Фосфорної квітки»: — Нова? Отже, ще одна атака на тебе? Відколи це Цахаріас почав так виразно щось тобі доводити з допомогою картин? Чи не від того ти шаленієш?
Едвардс надто багато випив. Зробити три кроки, щоб підійти до неї, коштувало йому неабияких зусиль, тож він роздратовано гаркнув:
— Люба моя, я сам не можу нічого второпати, але Маргрет могло б уже не бути на світі!
Евеліна обернулася й глянула на нього.
— Лише одне, — відповіла вона холодно й порвала газету на дрібненькі шматочки, — одне ти повинен зважити, поки ще здатний: якщо це не був нещасний випадок, то кому той клятий газ мав прислужитися? Ось про що мова. Бувай!
— Ти збожеволіла, — сказав він тихо й схопився за голову. — Що це означає? Скажи відверто: ти підозрюєш мене?
Евеліна відійшла до дверей тихенько, ніби пурхнула. В такому стані він не міг додуматися, що м'який килим поглинув її кроки. Кошмарний привид затанцював по його затишній оселі, й Едвардс лишився на самоті зі своїми безглуздими думками, стривоженим сумлінням і віскі в голові.
6
Він з'їв яблуко, випив кави — нічого не допомагало. Кілька годин спав у кріслі або про щось думав. У Сан-Франціско чи Луїзіані він би знав, куди податися зі своїм горем. А тут лише Вундервальд був йому чимось на зразок друга… Коли настав полудень, Едвардс неохоче підійшов до телефону, набрав Вундервальдів номер і зразу ж поклав трубку.
Вундервальд відгукнувся нормально, занадто нормально. В голосі не вчувалося й найменшої нотки непевності. Зібраність, олімпійський спокій, урівноважений тон… Зрештою, це Едвардсові завжди в ньому подобалося. А можна було б сподіватися на розгубленість чи бодай паніку, з такого приводу він міг би принаймні напитися. «Я теж п'ю, — мав би він йому сказати. — Бо що ж нам іще лишається, Цахаріасе». Але Цахаріас Вундервальд був тверезий і говорив так, ніби тільки-но відклав олівець або пензель і схопився за телефон:
— Вундервальд слухає, алло?
Бракувало лише, щоб він, хихочучи, гукнув у трубку щось на зразок «Вундергаз» чи «Газвундер». Очевидно, йому імпонувала писанина газет, можливо, в нього там сиділо кілька людей, які з усього кепкували. Газ і ледве не труп у Вундервальдовій віллі — Маргрет, дружина отого волоцюги американця, — та що це все супроти страхітливих ракет і фосфорної квітки!
Едвардс зібрався на силі й схопився за пальто. Усе ще хилитаючись, він притулився у ліфті до стінки, й дванадцять поверхів раптом беззвучно опинилися над ним. Падіння з неба в пекло — так він це приблизно сприйняв. Це спускання могло б тривати вічно, аж до дна прірви. Він нікого не хотів бачити й не хотів, щоб його хтось бачив, був надзвичайно радий, що втік і від квартири, й від килимів, і від Вундервальдових картин і, перш за все, від «Фосфорної квітки» з обличчям Маргрет.
— Добридень, пане Едвардсе, — привітався з ним молодий чоловік, коли він вийшов з ліфта. Той напевно ще не читав газет, бо чемно притримав йому вихідні двері будинку. І тут Едвардсові раптом спало на думку, що він знає старого відлюдька, який ніколи не читав газет. Ним був добрий дядечко Фелікс Валенті-нер, антиквар. Від антиквара можна було почути не лише безневинне «добридень», старий міг навіть дещо зіграти йому на радіолі: «Where have all the flowers gone…»[7]
На перехресті Едвардс схилився над кермом і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фосфорна квітка», після закриття браузера.