Читати книгу - "Фосфорна квітка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На пагорбі перед двоповерховим будинком антиквара під стрімким дахом, з критими балконами, він голосно посигналив. Старий виглянув у вікно, весело помахав рукою. Безперечно, з Маргрет усе б обійшлося по-іншому, якби він, Едвардс, приїхав сюди раніше. Маргрет називала цього неквапливого чоловіка просто дядечком Фіксом і почувала себе тут як удома.
— А чому ви без Маргрет, дорогий друже? — спитав антиквар Валентінер ще в коридорі, заклавши руки за спину. Старий застудився, не хотів наближатися до гостя, аби не заразити його, та ще й потішався з цього.
— У Маргрет справи кепські, — сказав Едвардс і пішов слідом за Валентінером через великий зал, обвішаний азіатськими масками й рядами лакованих картин. Створювалось відчуття, ніби відвідав палаци різних китайських і сіамських династій. На полицях наріжної кімнати, куди господар запросив Едвардса, були розставлені литі копії скульптур Барлаха, чудернацькі витвори із бронзи, цементу або зварені докупи залізні коліщата й каністри з-під бензину — останнє захоплення старого антиквара.
Едвардсові було дивно, що Валентінер щиро захоплювався таким мистецтвом. Адже його вважали диваком і пристрасним збирачем рідкісних речей, він так же зневажав узвичаєні, як і модні тенденції розвитку живопису.
Стара економка, матінка Шрайбер, господарювала тут так, що її майже ніхто не бачив і не чув. Валентінерова дружина, що доводилась Маргрет тіткою, кілька років тому померла. Їхня дочка Сара стала йому настільки чужою, що Валентінер навіть не розпечатував її листів, які час від часу надходили.
— Запалиш? — підсунув він до Едвардса коробку з сигарами, хоча й знав, що той палить лише сигарети. Дуже повільно, що це аж дратувало гостя, він припалив сам і захихотів, бо вважав дивацтвом відмовлятися від подарунка, бодай найдріб'язковішого. У тридцяті роки, зацькований нацистами, він виїхав з Німеччини, поблукав білим світом, у далеких країнах терпляче переносив усякі труднощі й завдяки вдалій торгівлі товарами мистецтва неабияк забагатів. Об'їздив він пів-Індії, ввесь Тібет і пустелю Гобі, розшукав буддійський храм, про існування якого мистецький світ досі нічого не знав. Йому перепало стільки коштовностей, що він здобув можливість вибирати, а дещо навіть передав музеям. Відкривши на Рейні після війни антикварний магазин, він торгував кілограмовими ювелірними виробами із золота й срібла, і нині в цілій Німеччині не було, мабуть, кращого від нього знавця стародавньої східноазіатської культури.
— Як ти дивишся на маленьку шумову завісу? Не виключено, що тут причаїлися допитливі «блощиці», мікрофони, — сказав він, підвівся й пружним кроком підійшов до радіоли, на якій врочисто мостилося семеро пофарбованих чорним лаком богинь родючості. — А що ми послухаємо? — поцікавився Валентінер приязно. — Може, пісню про квіточку?
Він запитливо глянув, поставив платівку про загублені квіти й не знімав її, поки вона скінчилася, хоча й помітив, як спохмурніло Едвардсове обличчя. Тим часом, діставши з-за лакованих богинь пляшку мартіні, старий запитав: — А як ти дивишся на це? — Він налив Едвардсові, не чекаючи на згоду, сам теж добре ковтнув. — Дзвонив доктор Кендлер, — зауважив він, мовби між іншим. — Розповідав мені, як він розставляв для Гінцпетера свої тенета.
Едвардс здригнувся. Намагаючись не заводити довгої розмови, він спитав:
— Лікар? Хіба його прізвище не Кетлер?
— Його прізвище Кендлер, — сказав Валентінер, попахкуючи сигарою й мружачи очі.
— Як же він довідався, що я буду тут?
— Він цього не знав, хоча йому багато дечого відомо.
Губи старого ворушились так, ніби чимось смакували, слова ці він вимовив, багатозначно плямкаючи. Час від часу він чхав і втирався величезною носовою хустиною.
— Це давній друг, лікар моєї дружини, солідний чолов'яга…
— Лікар, якого я маю на увазі, ще молодий, — зауважив Едвардс, ледве стримуючи себе. — Зі мною цей лікар повівся не вельми чемно.
— Моїй благовірній, тобто моїй Софії, він додав сімнадцять місяців, що правда, то правда.
Едвардс поставив порожній келишок і затулив його рукою, коли Валентінер хотів налити ще.
— Уже досить, дякую. — В нього знову все попливло перед очима: масивні чорнолакові фігурки, сіре обличчя старого, сірі очі, борода під сірими губами — незворушна, заклякла, туманна сірість. «Чого він лише собі не дозволяє…»
— Досі не збагну, чи це було зроблено з добрим наміром, — сказав старий. — Отак живеш із жінкою й ніколи не знаєш, що краще: пережити її чи вмерти раніше від неї.
Едвардса почали гнітити його похмурі роздуми.
— Як це зрозуміти?
— Сімнадцять місяців… — Валентінер випростався, сьорбнув з келиха і єхидно посміхнувсь. — Коли нас самих щось спіткає, то це вже інша річ — кожне хоче пожити, байдуже, що життя може стати мукою. Хіба ж не мука — щодня думати про бомбочки й дякувати Богові, що вони досі не вибухнули.
— Я не знаю.
Американцеві стало неприємно сидіти тут далі, бо, майже не розуміючи про що йдеться, він знову почув щось про «Фосфорну квітку». Його поривало встати й піти звідси, і він досить грубо запитав:
— А що ж хотів той Кендлер? Чи, може, він лише повторював те, про що, так чи так, пишуть всі газети?
Старий витяг з рота сигару і спитав:
— Там щось і про заповіт написано? — Він підвівся з крісла, чхнув і співчутливо глянув згори донизу на гостя. — Можливо, саме через те й розтривожилася ваша дружина?
Господар повільно пройшовся кімнатою, ввесь час покашлюючи й усміхаючись, як і належало вимученому ревматизмом, дебеленькому сімдесятирічному чоловікові.
— Саме тому, — ствердив він і дістав з полиці аркушик паперу: «Мій заповіт. Спадок розподілити між Вундервальдом і Сарою Валентінер порівну».
Едвардс утупився в аркушик, якого старий тримав у нього перед очима й якого
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фосфорна квітка», після закриття браузера.