Читати книгу - "Морська чайка"

— Бо диким способом відпочивають. Приїхали, зняли хату в моєї бабусі, а ми на горищі.

І все одно, хоч Асик з мамою і виселили цього Коську з бабусею на горище, а я так і не збагнув, чому ж вони «дикуни». Дикуни — це ж тільки в старих книжках. А зараз дикунів, казав татусь, навіть в Африці вже немає.

— А чому ви полізли на горище? Хай би отой Асик сам ліз.

— Ага! — присвиснув Коська. — А гроші платити хто буде?

— А-а… Ну, коли гроші…

Але чому вони — Асик з мамою — дикуни, коли в них навіть гроші є, я все ж ніяк не міг зрозуміти. Та розпитувати було якось соромно. Краще вже я в своєї бабусі розпитаю.

— А ти де живеш? — знову поцікавився Коська.

— А в діда Кузьми.

— У Кузьми Івановича?

— А до ж. А бичків ти сам наловив? Коська зневажливо закопилив губу.

— Хіба це бички? Дріб'язок. От ми з дідом Кузьмою Івановичем, буває, ловимо — ото бички! А Кузьма Іванович тобі хто доводиться?

— Ну, дід. Моя мама — то дідова донька. А моя бабуся — то мамина мама.

Коська тоді на мене глянув з повагою, пробубонів винувато:

— А я думав, ти теж, як Асик, — дикуном… Заклопотано оглянувшись, він простягнув мені свою вудку.

— Хочеш вудку? Знаєш, яка це щаслива вудка?

В мене радісно закалатало серце. Невже так-таки Коська і віддасть мені вудочку?

— А я тобі… А я тобі гільзу з патрона дам, хочеш?

— Умгу, — кивнув головою Коська. — І коли хочеш — вудити разом будемо. По руках?

— По руках!

Ми міцно потиснули один одному руки..

— А я знаю, де вудити. От би на отой камінець пробратись, — вказав Коська рукою в море.

Тільки тепер я запримітив, що в морі, може, так метрів за двісті, чорнів великий камінь. Пригледівшись, я побачив, що він дуже схожий на велетенського слона, який заліз купатися в море.

— То хіба ж туди так далеко? — запитав я.

— І зовсім ні. Але там Робінзон з П'ятницею. Вони нікого туди не пускають.

— Який Робінзон?

Коська не встиг відповісти. Із-за каменя спочатку показалась велика кушлата голова, а потім з'явився високий хлопчина. На його плечах лежало щось руде — чи то лисяча, чи собача шкура. В руках незнайомець тримав мисливський лук та стріли.

— Ото ж і Робінзон, — недбало вказав рукою Коська. Із-за каменя показалось ще якесь чорне, кругле обличчя.

— А то П'ятниця.

Я зачудовано дивився то на Робінзона з Пятницею, то на худорлявого Коську.

Накрила й мене бабуся мокрим рядном:

— Даньку, обідати. Ану, йди швиденько, йди, дитино.

Я хотів був сховатись під кручею, але бабуся вже на кручі, глянула униз, сплеснула руками:

— Вже знюхались? Вже подружились? Ану, шибенику, — це до Коськи, — йди звідсіля, поки я не взяла лозини!

Коська знітився, винувато зиркнув спідлоба, шморгнув носом.

— Поверни мені котика, ледащо, поверни, бо я тобі не знати що зроблю.

— Та хіба ж я… Та навіщо ж він мені, бабусю?.. Коська знизував плечима, переминався з ноги на ногу.

— Святий та божий, — невгавала бабуся. — Навіщо йому кіт? А чи я знаю, для чого тобі ті коти знадобились, лобуряко? Може, лупиш їх, а мо, хвороба тебе знає, що ти з ними робиш? Кара божа та й тільки — кота вже не можна в селищі втримати — як у воду пірнають ті котиська… Тільки де з'явиться яке кошеня — вже в Коськи, вже май його змаяв…

Коська, видно, не збирався сперечатися з бабусею, мовчки відступив за кам'яний виступ, потяг за собою низку риби. А я змушений іти додому. Супроводжуючи мене до хати, бабуся повчає:

— Не водися з тим шибеником, з отим пришелепуватим Коською. Воно ж не дитя, а котолуп звичайнісінький, гуркаган отой, що по катакомбах лазить, та й тільки.

— А чий це такий? — поцікавилась мама.

— Таж онук старої Бузаментихи. Батько ж на флотиліях плаває, чи на китів десь полюс, чи хвороба його знає, а воно отож таке безпритульне, без матері. Мати ж ото померла, батько все в морі, а воно, хлоп'я оте, з бабою. Ну, а Бузаментиха з самісінької весни дачників ото навпускає в хату, а сама на горищі. Зварить там чого чи не зварить надворі, а хлопець уже ж чималий, їсти хоче, то ото й промишляє по селищу — в кого кота, в кого собаку. І навіщо вже воно йому — спробуй збагнути, а тягне. В пас був такий котик, такий уже красунь, що й не описати, а вже що розумний! Ото йде старий з моря, а він тільки почує рев мотора — задере хвоста вгору і на берег. Нявчить, нявчить — риби просить. Дуже рибу любив наш Гладун — так накупилась же, скажи ти, личина — перевів мені котика. А тепер миші швидко й тім'я прогризуть — так осміліли, так і лізуть в хижу, так і лізуть, окаянні…

Бабуся все говорила. Встигла і обід поставити переді мною, я й пообідати не забарився, а вона все говорила про того Гладуна та все відмінювала по всіх відмінках Коську.

Обідав я біля хатинки, за невеликим столиком в тіні від густих заростей дикого