Читати книгу - "Фалько"

Фалько кивнув і потиснув простягнуту руку. Він кілька разів бачив її чоловіка. Хосе Марія Ґорґель, граф де ла Міґалота, був чванливим холодним аристократом років сорока, який захоплювався кінними перегонами. Свого часу вони відвідували ті самі клуби фламенко й елітні борделі в Севільї та Мадриді.

– Як поживає твій брат? – спитав він у Хайме суто із ввічливості, не відводячи очей від Чески. Завжди цікаво й корисно спостерігати за реакціями заміжньої жінки, коли йдеться про відсутнього чоловіка.

– Добре, наскільки я знаю, – відказав той. – Воює з 18 липня. Йому доручили керувати полком регуларес[4] десь на мадридському фронті. Під Навалькарнеро, якщо не помиляюсь. Звучить непогано, чи не так? Як за старих часів. Іспанський гранд керує маврами. Нетлінна Іспанія воскресає, аби знищити марксистську наволоч.

– Дивовижно, – мовив Фалько.

Покосившись на жінку, він збагнув, що вона вловила іронічний підтекст. Проте не встиг визначити, добре це чи погано з тактичної точки зору, оскільки дехто відвернув його увагу. Глянувши поверх оголеного плеча Чески (прикритого тоненьким напівпрозорим газом згідно з останніми модними тенденціями), він побачив Марілі Ґранжер, особисту секретарку адмірала. Фалько здивувався, але, трохи поміркувавши, зрозумів, що її присутність була цілком логічною, адже Марілі дружина офіцера Головного морського штабу в Саламанці. Вдала ідея – доручити їй роль посередниці. В глибині зали, між колонами, біля фуршетного столу, Фалько розгледів біляву голову Ганса Шретера – той прямував до дверей маленької вітальні.

– З вашого дозволу я піду, – сказав він.

Коли Марілі зачинила двері й залишила їх на самоті, Шретер окинув Лоренсо Фалько допитливим поглядом. В одній руці німець тримав чарку коньяку, а в іншій – гаванську сигару. Великий кадик випинався над жорстким накрохмаленим коміром і чорною краваткою-метеликом. Горизонтальний шрам, що перетинав ліву вилицю, надавав його обличчю суворого виразу. Шретер був високим і худорлявим, із квадратним, ретельно поголеним підборіддям і крижаними блакитними очима, позбавленими будь-яких емоцій.

– Радий познайомитися з вами, – сказав він іспанською, з ледь помітним акцентом, якщо не зважати на розкотистий «р».

– Навзаєм.

Вони нерухомо стояли, вивчаючи один одного. Німець затягувався сигарою і час від часу прикладався до чарки. Запала тиша, яку порушувала лише віддалена музика військового оркестру. Наступної миті Шретер позирнув на двері.

– Приємна вечірка, – мовив він.

– Так.

– З фронту надходять хороші новини. Марксисти відступають. Мадрид ось-ось здасться.

– Ширяться чутки.

Скептична репліка Фалько пробудила цікавість німця – він відсьорбнув коньяку й уважніше поглянув на нього.

– Ви знаєте, хто я? – порушив мовчанку Шретер.

– Звісно.

– Що вам розповів адмірал?

– Що ви хотіли зустрітися зі мною наодинці. Обговорити якесь завдання.

Зіниці співрозмовника звузилися.

– Яке завдання?

– Він не уточнив.

Шретер пронизував його поглядом. У кімнаті стояли крісла, але жоден з чоловіків не поспішав сідати.

– Sprechen Sie Deutsch?

– Більш-менш, – посміхнувшись, Фалько теж перейшов на німецьку. – Певний час я жив у Центральній Європі.

– Знаєте інші мови?

– Французьку та англійську. Трохи розмовляю італійською. А ще я знаю всі турецькі прокляття, лайливі й образливі слова.

Жарт розбився об незворушне обличчя Шретера. Він покосився на сигаретний попіл, озирнувся у пошуках попільнички й зрештою легенько стукнув указівним пальцем по недопалку і струсив усе на килим.

– Якщо ви вже заговорили про турецьку… Рік тому ви вбили в Стамбулі одного мого співвітчизника.

Фалько витримав його погляд.

– Можливо.

Шрам на щоці Шретера немовби став чіткішим.

– Його звали Клаус Топека, і він продавав військову оптику.

– Не знаю, не пригадую. – Фалько знизав плечима. – Нічого не можу сказати.

– Ви вбили стількох людей у Стамбулі та інших містах, що навіть не пам’ятаєте?

Фалько промовчав. Він чудово пам’ятав Топеку – приватного торговця, який також співпрацював з Абвером. Це сталося в листопаді 1935 року, до війни. Усе було зроблено швидко й чисто: постріл у потилицю біля дверей дешевого борделю в кварталі Бейоґлу. Імітація збройного нападу. Він отримав наказ ліквідувати Топеку, оскільки той втручався у постачання оптичних приладів, куплених у Радянського Союзу за гроші республіканців. Так звелів адмірал, який за тих часів очолював іспанську службу розвідки у Східному Середземномор’ї. Кумедно, що життя вносить свої корективи, подумав він. Усе змінюється – союзники, друзі та вороги.

– Ваш начальник вважає вас серйозною людиною, якій можна цілком довіряти. Невдовзі вам доручать одну делікатну справу. Кажете, вам нічого не повідомили?

– Так, я не в курсі.

Замислившись, Шретер зробив довгу затяжку.

– В такому разі я теж мовчатиму. Скажу лише одне, – нарешті мовив він, випустивши дим. – Німецький флот підтримає вас. Для участі в операції виділено бойовий корабель – міноносець чи підводний човен. Дізнаємось найближчими днями.

Фалько вирішив вдати дурника.

– У червоній зоні?

Німець відповів пильним поглядом, ніби прораховуючи, що Фалько знає, а що замовчує.

– У Картахені працює німецький консул. Його звуть Санчес-Копенік, і він отримав відповідні інструкції щодо вас. Коли настане слушна мить, ви встановите контакт.

– Ніхто нічого не казав мені про Картахену.

Крижані блакитні очі зберігали незворушний вираз.

– Тоді я буду першим. Звісно, за умови, що ви забудете назву цього міста, щойно вийдете звідси.

Картахена й Аліканте. Іспанський республіканський Схід. Фалько швидко обмірковував ситуацію, зіставляючи факти. На жаль, інформації було обмаль.

– А що я маю зробити? В чому полягає завдання?

– Ваш начальник розповість докладніше. – Шретер знову затягнувся сигарою. – Я не маю права випереджати його. Гадаю, завтра відбудеться важлива зустріч, і ви обговорите всі деталі. З третіми особами.

Занепокоєний, Фалько подумки скривився. Йому подобалося діяти самостійно, тим паче, що адмірал не заперечував. Група брудних справ існувала саме за таким принципом. Однак ця операція відрізнялася від інших. Спільний проєкт НІОС, фалангістів та німців не передбачав нічого хорошого. Кепські новини. Як говорить старовинне іспанське прислів’я, біда вівцям, якщо чабани веселяться. Було неприємно думати, що він може стати однією з мертвих овець.

– Ви ще щось хотіли? – спитав він.

Шретер поставив порожній келих на стіл.

– Ні, більше нічого.

– Це все? – здивувався Фалько.

– Так. Я хотів познайомитися з вами. Побачити ваше обличчя.

– Професійна цікавість?

– Можна і так сказати. Мені розповідали, що в двадцятому році ви з білою армією евакуювалися з Криму. І навіть отримали поранення.

Фалько незворушно витримав його погляд.

– Можливо.

– Я тоді був морським офіцером і служив на «Мютці». Але ж ви не росіянин. І були надто молодим. Що ви там забули?

– Бізнес.

– Дивний спосіб займатися бізнесом. Ми всі чимало натерпілися.

– Мабуть.

– Ви продавали зброю, чи не так? То там, то тут. Або працювали на тих, хто її продавав.