Читати книгу - "Фалько"

стояв біля виходу, заклавши руки за спину і не відриваючи очей від годинника під куполом, що показував 0:45. Перш ніж зістрибнути на платформу, Фалько обвів вагон швидким поглядом – штори на вікні його купе справді були опущені. Скосивши очі, він переконався, що Павук вийшов з іншого вагона і рухається слідом за ним – їх розділяло кроків п’ять.

Начальник станції помахав ліхтарем і дмухнув у свисток. Локомотив випустив хмару пари й рушив з місця, тягнучи за собою поїзд. Тієї самої миті Фалько увійшов до будівлі вокзалу, перетнув залу й опинився на вулиці, де у жовтуватому світлі ліхтарів виднілася обвішана рекламними плакатами стіна, а біля хідника, за стоянкою таксі, влаштувався автомобіль «пежо». Усе йшло за планом. Фалько пригальмував і вичекав рівно стільки часу, щоб Павук наздогнав його. Можна було не озиратися – пахощі брильянтину в поєднанні з трояндовою водою ні з чим не переплутаєш.

– Так, це була вона, – підтвердив Павук і передав йому маленький шкіряний портфель.

Зануривши руки в кишені пальта й насунувши капелюха на очі, він квапливо почимчикував тьмяно освітленою вулицею і зрештою зник у темряві. Фалько попрямував до «пежо» – двигун гурчав, на водійському сидінні застиг чорний силует, – відчинив задні дверцята й усівся, поклавши плащ убік, а портфель – на коліна.

– Маєте ліхтар?

– Так.

– Дайте мені, будь ласка.

Водій простягнув йому ліхтарик, увімкнув першу передачу і рушив з місця. У світлі фар промайнули безлюдні вулиці, що змінилися околицями міста й шосе, обсадженими деревами, чиї стовбури були розфарбовані білими смугами. Фалько натиснув на кнопку й, огорнений слабким сяйвом, заходився розглядати вміст портфеля: надруковані на машинці листи й документи, записник із численними телефонами й адресами, дві вирізки з німецьких газет і посвідчення на ім’я Луїзи Ровіра Бальсельс зі світлиною і печаткою уряду Каталонії. Чотири документи мали гриф іспанської комуністичної партії. Фалько заховав усе назад, відклав ліхтарик, зручніше влаштувався на сидінні, заплющив очі й відкинув голову на подушку, послабивши вузол краватки й накрившись плащем. Навіть тепер, у розслабленому стані, привабливе кутасте обличчя, на якому пробивалася щетина, не втрачало свого звичного веселого й приязного виразу, хоча інколи жорстокий оскал змінював його до невпізнанності. Здавалося, власник цього обличчя повсякчас спостерігає за якоюсь трагікомічною виставою всесвітнього масштабу, де одну з ролей відведено йому.

За вікном невпинно пролітали пофарбовані в біле дерева обабіч шосе. Перш ніж поринути в сон, Фалько, заколисаний похитуванням автомобіля, згадав ноги вбитої жінки. Дуже прикро, подумав він крізь дрімоту. Змарнований шанс. За інших обставин він залюбки провів би ніч поміж цих розкішних ніг.

– Нове завдання, – сказав адмірал.

За його спиною, у вікні, над голими гілками дерев височіла маківка собору Саламанки. Рухаючись проти світла, керівник НІОС – Національної інформаційно-оперативної служби – підійшов до великої, розміром із пів стіни, мапи Піренейського півострова, що висіла поряд із полицями з енциклопедією «Еспаса» та портретом каудильйо.

– Нове кляте завдання. Брудне й неприємне, – повторив він.

Вимовивши цю фразу, адмірал дістав зім’ятий носовичок із кишені вовняного піджака – він ніколи не носив військову форму у своєму кабінеті,– гучно висякався і поглянув на Лоренсо Фалько так, ніби той був винен у його нежиті. Потім, сховавши носовичок, метнув швидкий погляд на праву нижню частину мапи й тицьнув туди пальцем.

– Аліканте.

– Червона зона, – бозна-чому уточнив Фалько.

Адмірал поглянув на нього: спершу уважно, а потім – незадоволено.

– Звісно, це червона зона, – сердито рявкнув він, уловивши нахабні інтонації.

Фалько приїхав до Саламанки вчора й досі не оговтався після виснажливої подорожі півднем Франції та перетину кордону в Іруні. А ще раніше він виконав складне завдання в Барселоні, розташованій в республіканській зоні. Відтоді, як стався військовий переворот, він не мав жодного вихідного.

– Відпочинеш на цвинтарі,– адмірал невесело засміявся з власного жарту.

Фалько подумав, що його начальник часто тяжіє до чорного гумору. Ця тенденція посилилася, коли він втратив єдиного сина – старшого лейтенанта флоту, вбитого 3 серпня разом з іншими офіцерами на борту крейсера «Лібертад». Щоправда, сарказм і зловісне почуття гумору завжди були його визначальними рисами. Приміром, він міг відправити агента з групи спецоперацій за лінію фронту, попередивши, що з нього можуть живцем здерти шкіру в ЧК. «Принаймні твоя вдова нарешті знатиме, де ти спиш», – «заспокоював» він влучними жартами, від яких ставало моторошно. Нині, на четвертому місяці громадянської війни, після загибелі десятка агентів у різних країнах різкий цинічний тон вважався нормою, яку засвоїли навіть секретарки, радисти й шифрувальники. Така манера вести розмову чудово доповнювала образ адмірала – худорлявого низенького галісійця з селища Бетансос, який вирізнявся густим сивим волоссям, пожовтілими від нікотину вусами, що нависали над верхньою губою, великим носом і косматими бровами. Ліве око було штучним, а праве – дуже чорне, суворе й жваве – вражало напрочуд розумним виразом. Він ненавидів слова «червоний» і «ворог», реагуючи на них зі спокійною злістю. Коротко кажучи, керівник франкістської розвідки був маленьким, кмітливим, іронічним і небезпечним. У генштабі Саламанки його називали «Кабан». Само собою, це прізвисько ніколи не вимовляли у його присутності.

– Можна покурити? – спитав Фалько.

– Ні, трясця твоїй матері! Не можна! – Він сумно позирнув на пакет із люльковим тютюном, що лежав на столі.– У мене страшний грип.

Хоча начальник стояв, Фалько продовжував сидіти. Вони були знайомі давно – ще за часів, коли адмірал служив капітаном першого рангу і військово-морським аташе у Стамбулі й займався розширенням мережі республіканських спецслужб у Східному Середземномор’ї. Цю мережу він передав франкістам, щойно спалахнула громадянська війна. А вперше вони зустрілися в Стамбулі, задовго до кривавих подій в Іспанії, коли постачали зброю Ірландській республіканській армії, і Фалько виступав посередником між зацікавленими сторонами.

– Я знайшов для вас дещо цікаве, – сказав Фалько.

Він вийняв із кишені конверт і поклав на стіл. Адмірал допитливо глянув на нього. Штучне око було трохи світлішим за здорове, і цей контраст створював ілюзію, ніби він якось дивно коситься на співрозмовників, що змушувало їх почуватися незручно. Наступної миті адмірал відкрив конверт і витягнув поштову марку.

– Не знаю, чи маєте ви таку в колекції,– пояснив Фалько. – Тисяча вісімсот п’ятдесятого року.

Адмірал повертів марку і підніс її ближче до світла. Потім підійшов до шухляди, заваленої люльками й бляшанками з тютюном, дістав лупу і заходився уважно роздивлятися подарунок.

– Чорна на блакитному тлі,– задоволено констатував він. – Негашена. Перша в Ганновері.

– Саме так сказав продавець.

– Де ти її купив?

– В Андаї, перед тим як перейти кордон.

– Ціна за каталогом – щонайменше чотири