Читати книгу - "Вірші, Олена Пчілка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Дідусеньку,- цокотіла онучка Параска,-
Ви ж давно нам обіцяли розказати казку.-
Дід тихенько усміхнувся: - Бач, яка ти ласа!
Ось я краще розкажу вам дещо про Івася.
- А хто ж, діду, той Івасик? - дітвора питає
Та цікаво в старі очі діду заглядає.
- Ось слухайте, козенята, наставляйте вуха,
Цитьте ж мені, неслухняний нехай і не слуха.
На Вкраїні над ставочком стояла хатина.
Гарнесенька, білесенька, як мала дитина.
В тій хатині жив рибалка, всяк з ним, діти, знався.
Мав він жінку, мав і сина - син Івасем звався.
Взяв він якось жінку й сина та й подався зрана
На човнику аж угору з рибою до пана.
День був теплий та сонячний, річка мов заснула,
Наче й риба кудись ділась, як на дно пірнула.
Пливе човен, рибалонька все з сином жартує:
Плюсне веслом, потім витре, щиро поцілує.
Пливе собі рибалонька і гадки не має
Про те, що вже в його очі лихо заглядає.
Став одразу буйний вітер воду каламутить,
Хвиля вітру суперечить та човника крутить.
Чорна хмара пеленою ясне небо вкрила,
Хвиля човен з рибалкою сердито вхопила,
Розгойдала, як дитину, вдарила об кручу,
Розтрощила і кинула в безодню кипучу
Рибалоньку молодого і його дружину.
А їх милу, як сонечко, любую дитину
Викинула геть на берег, біднеє хлоп’ятко.
Воно сидить, ручки склавши, мов те янгелятко,
Та дивиться кругом себе, в воду заглядає,
Чи не вирне часом човен - та човна немає…
Тільки чайка над водою, літаючи, в’ється,
Наче з жалю над малою сиротою б’ється.
Вітер хмару розганяє, сонечко, здається,
Усміхнулось сиротині, і хлоп’я сміється,
До веселки простягає мокрі рученята
Та все кличе, дивуючись, своїх «неньку й тата».
А з-за кручі москалі йдуть, весело співають.
Із далекого походу в село поспішають.
Тільки вийшли із-за кручі, зразу зупинились,
Змовкла пісня веселая, всі перехрестились.
Що за диво! Ненароком спіткалась дитина.
Чия ж вона і звідкіля! Може, сиротина?
Москалики обступили Івасика: - Чий ти?
- Мамин,- каже хлоп’яточко,- мама зараз прийде.
- А де ж мама? - питаються.- Там! - і рученята
Простягає аж до хвилі; карі оченята
Заволокло слізоньками. Дивляться: весельце,
Човен плаває розбитий, хустку несе хвиля...
- А де ж тато? - знов питають; і мала дитина
Одмовляє: - Там і тато!
- Я візьму за сина! -
Старший каже; взяв Івася - той схиливсь на груди;
Діти серцем розуміють, хто їм добрим буде…
Старший хлопчика цілує та щиро вітає,
Як рідного, а хлоп’ятко усіх розглядає.
Взяв на руки та цілує, як рідну дитину.
- Не цурайся мене,- каже,- не лякайся сину.-
Натішились, помолились москалики богу
Та й рушили, співаючи, з хлоп’ятком в дорогу.
З того часу вже чимало води втекло в море.
Ріс Івасик у розкоші, не знаючи горя.
Виріс в приймах він за сина, військом тепер править
Та за батька названого щиро Бога хвалить.
ЛЮЛІ, ЛЮЛІ...
Спи, моя доненько, спи, моя доленько!
Я колишу на руках:
А як заснеш, моя ясная зоренько,-
Сяду в тебе в головах.
Ласка ж та пильная, чула, прихильная
Буде твій сон стерегти;
Мати глядить тебе, квітко похильная,-
Щиро впевняйся їй ти.
І все життя твоє буду, дитя моє,
Серцем тебе пильнувать,
І спочування повік таке самеє
Буду тобі уділять.
Як не вграватиме, світлом сіятиме,
Радістю серце моє,-
Горе голубки його розбиватиме,
Радість журбою пов’є!..
Вгляджу ж в очах твоїх щастя блискучеє,
З любкою я обіймусь,
І задавлю в собі горе пекучеє,
І до тебе усміхнусь!..
Спи ж, моя доненько! Спи, моя зоренько!
Спи, моє щастя ясне!
Хай обмина тебе лихо і горенько,
Ти на грудях у мене!
ВОЛИНСЬКІ СПОГАДИ
Волинь незабутня, країно славутня!
У пишній красі ти красуєш!
Здавен твою бачу українську вдачу,
Здавен мою душу чаруєш!
Я рідную мову, ту любу розмову
В краях твоїх всюди вчуваю,
Те слово живуще - віки невмируще -
Я скрізь в тобі серцем вітаю.
Із словом жаданим та з людом коханим
Єднаєш ти в серці моєму
Ті спогади ясні про милі та красні
Куточки в обширі твоєму.
Я іншу місцину, як любу годину,
У думці ніколи не втрачу;
В бездушнім просторі, у мертвім околі,
Живе своє серце там бачу.
У блисканні річки, в ясній невеличкій,
Обличчя ввижаються явні;
У гомоні гаю, в зеленім розмаю
Розмови вчуваються давні...
Ви, Звягеля скелі, узгір’я веселі!
Ми з вами пак довго живали!
Найкращії літа з життя сього світа
Мої проміж вас пролітали!
Ти, Случе ігриста! Вода твоя бистра
Багацько умчала з собою
І щастя ясного, і суму важкого
Мого,- утекло за водою!
Ти, Луцьк стародавній, що досі слід явний
Ховаєш старої давнини,
Й тебе я спізнала, й тебе пильнувала,-
Були то хорошії днини!
Старезний твій замок, дідизни останок,
Навік в моїй думці зостався.
І повідь весняна широка, і давня
Та церковця, в котрій прощався
Мій дух із тобою!.. Не жалем-журбою
Хотіла б тебе спом’янути,
Волинський куточок, де мов в сповиточку
Години ті сплять незабутні!
ВЕСНА-КРАСНА
(З поеми «Козачка Олена»)
Віє легким духом, вільним -
Прийшла весна-красна,
Із-за моря, з ластівками,
Прилинула ясна!
Забриніли стави, ріки
В берегах зелених,
Залунали всі улоньки
Од співів веселих.
Всміхається ясне сонце
У небі блакитнім
Хмаринонькам кучерявим,
Біленьким,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вірші, Олена Пчілка», після закриття браузера.