Читати книгу - "Голова з площі Пігаль"

З одного боку, він був типовим «східняком». Хай жив тривалий час у Галичині, але ж потрапив туди, тікаючи від переслідувань російського царського уряду. Проголосивши владу у Львові чотири роки тому, росіяни арештували Кошового одним із перших – наздогнало звинувачення в «мазепинстві», тобто зраді російського народу, пропаганді сепаратизму. Звісно, головним ворогом для себе передусім і для проголошеної нещодавно української держави Клим вважав російський більшовизм. І не лише більшовизм, усе російське загалом, «червоне» воно чи «біле». Натомість представники галицької делегації, до якої він формально належав, вважали поляків головними ворогами української державності, висловлюючи готовність домовлятися проти них навіть із радянською Росією, Леніним та Троцьким.

Від усього того Кошовому паморочилося в голові. Він мав нагоду посваритися з кимось із галичан. Конфлікт переріс із приватного в публічний. Потім, звісно, опоненти потиснули руки. Та за кілька днів люди з оточення Петлюри запропонували Климові перейти в політичні радники. Своїх функцій він і надалі не розумів до кінця, проте погодився. А ще за кілька днів уже ніхто нічого довкола не розумів: Червона армія скористалася українським роздраєм та стрімко атакувала, Директорія вимушено залишила Київ.

За тиждень, у прямому розумінні – з коліс потяга, Кошовий приєднався до делегатів паризької конференції.

До Парижа добиралися більше місяця.

Там, попри титанічні зусилля, програли – сторони перемовин не хотіли врахувати інтересів української держави, бо на той момент вона мала тимчасову столицю в Кам’янці-Подільському й де-факто неіснуючі кордони. Що означало: для Європи такого державного утворення не існує.

Назад до Кам’янця привезли Петлюрі поразку.

А ще за півроку…

Клим махнув рукою, чи то розганяючи сизий цигарковий дим, чи вкотре за роки женучи прикрі, сумні спогади. Щиглем пожбурив маленький недопалок у Сену. Традиційно запасся другою цигаркою. Дбайливо замотав у білий бавовняний носовик та приховав у кишеню пальта.

Й рушив через міст солдатським кроком, немов до бою.

Месьє редактор обідав.

Кошовий і незчувся, як настала обідня пора – час, який всякий француз, а особливо – всякий парижанин, що поважає себе, вважав ледве не святим. Звичай цей Клим усвідомив та прийняв для себе не відразу. Коли ж нарешті змирився й почав заважати на нього, дійшов несподіваного висновку. Мешканець Парижу, а особливо parigot, тобто – корінний, вроджений парижанин, пропустить церковну службу й не вважатиме це гріхом. І ніколи не дозволить собі згрішити, пропустивши обід. Подружня зрада порівняно з тим значно менше порушення суспільних звичаїв.

Запитавши, де саме можна знайти месьє редактора й дізнавшись, що його улюблений ресторан – за рогом, на сусідній вулиці, Кошовий чемно, як того вимагає паризький політес, подякував. Заклад знайшов швидко, та, щойно переступив поріг, трохи розгубився. Адже поняття не мав, кого шукав. Клим не знав, як виглядає Жульєн Куртуа.

– О, мій Бог! Кого я бачу!

Першої миті Кошовий не зрозумів, до кого вигук. Навіть покрутив мимоволі головою, шукаючи з цікавістю, кому ж це так голосно зраділи. Та враз з-за накритого червоною скатертиною столика в дальньому кутку, під імпресіоністськими картинами в дешевих із вигляду рамках, підвівся, гучно відсунувши стілець, кругленький вусатий добродій. Доглянуті, напомаджені, загнуті вгору маленькими гачками вуса контрастували з абияк розчесаним волоссям на голові. Людина з мистецьким поглядом на світ цілком могла припустити, що вуса й зачіска належать двом різним особам. Вузол модної вузької краватки добродій розпустив, жилетки під просторим піджаком не було, та чоловік на ходу поправив краватку й застебнув гудзики на піджаку. Обсмикнувши поли, він ступив до Клима впритул, хлопнув по плечу спершу несміливо, мовби знайомлячись, та вдруге – панібратські, наче давного доброго знайомого.

– Мій герой! Ні, що я кажу – наш герой! Я вже не знав, де вас шукати, аби запросити бодай на келих вина!

– Пардон, ви не помилилися? – обережно спитав Кошовий.

– Як я міг помилитися! В мене професійна пам’ять, месьє! Я сам схвалював до друку ваш фотопортрет! Прошу, прошу приєднатися! Жодних відмов не приймаю! Гарсон!

Чоловік клацнув пальцями, водночас ведучи Клима до свого столика. Тут був вільний стілець, і Климові нічого не лишилося, як зайняти його. Тут же наспів офіціант у білому накрохмаленому фартуху, який закривав прасовані до стрілок чорні штани, камізельку й сорочку, натомість не ховаючи червоного метелика на шиї.

– З’їсте щось, чи спершу аперитив?

– Аперитив, – здався Кошовий. – Але без їжі.

Він лишився у пальті, хіба розстебнув його. Довго затримуватися Клим наміру не мав.

– Рекомендую пастис[25], месьє Дюрок має відмінного постачальника. Такого пастису ви не скуштуєте ніде́ в усьому Парижі! Повірте мені, месьє Кошовí!

– Так уже ніде́, – Клим звик, що його прізвище всюди вимовляють на французький манер, наголошуючи на останньому складі.

– Гаразд, нехай так: ніде́ в Другому окрузі, – легко погодився співрозмовник.

– І, якщо можна, не треба розбавляти мені водою.

– Герої інакше не п’ють. Я б здивувався, аби ви про це не просили.

Офіціант кивнув і зник.

– Ми не знайомі, хоч ви мене знаєте, – нагадав Кошовий, вже здогадавшись, хто перед ним.

– О, мій Бог! – співрозмовник торкнувся пальцем чола, простягнув руку. – Куртуа, Жульєн Куртуа. Маю честь служити редактором «Парі Суар», газети, яка зробила вас знаменитим. А номер із вашою фотографією – популярним. Ви ж його маєте із собою.

Редактор кивнув на скручену газету, що витикалася з кишені Климового пальта.

– Я, власне, з тим і прийшов.

Кошовий розгорнув газетний аркуш на тому місці, де надрукували його знімок.

– Щось не так?

Наспів офіціант, поставив перед Климом чарку з сірувато-зеленою рідиною. Від напою легенько тягнуло анісом. Кошовий, не припрошуючи Куртуа до компанії, зробив невеличкий ковток, визнав:

– Справді, непогано.

– То що не так? – повторив редактор.

– З пастісом? Усе добре.

– Я не про пастіс, самі ж розумієте, – погляд Куртуа зробився підозрілим та колючим. – Давно їм редакторський хліб, месьє Кошові. Якщо особа, зображена на фото, знаходить тебе під час обіду, це означає – особа має претензію.

– Маю, – визнав Клим.

– Відразу питання: а де ви були весь цей час?

– Який – цей?

– Газета з вашим портретом вийшла два дні тому, – Куртуа знову послабив краватку. – Тобто, минуло два дні й дві ночі. Ви напевне бачили себе на передовиці раніше, не тепер. Чому не поспішали?

– Ви ще не знаєте суті мого протесту.

– Хіба це має якесь значення? Є приказка про виделку, яка доречна під час обіду, – задля наочності редактор узяв своє столове приладдя, показав Климові, акуратно поклав назад на серветку. – Що б ви тепер, через дві доби, не закинули мені чи моїм репортерам, виправленню не підлягає. Це якби ви сьогодні з’їли біфштекс, а за два дні заявили – не смакувало.

– Навряд мушу звітувати вам, де був і що