Читати книгу - "Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі"

серйозно відповів Мурзакан. — Поки що наш Отія Дадіані відданий царю. Аби біс його не поплутав і не змусив зрадити присязі, бо зараз він, правду сказати, дуже допомагає царю. Та й князь Гуріелі пом’якшав і вже не є небезпечним. Тільки рачинський еріставі[10] — Ростом — все ще стоїть на своєму і вставляє палки в колеса. Ніяк не може втихомиритися це чортове поріддя! Але якщо цареві Соломону вдасться завдати поразки і Ростому, вір, Тагуйє, що й у нашому краю запанує такий же мир і спокій, як у Іраклія в Картлі і Кахеті.

— Ти кажеш про царя Іраклія, про того самого, про якого народ складає пісні?

— Саме про нього! Його прозвали Маленьким кахетинцем, — пояснив Мурзакан.

— Я готовий душу за нього віддати! — захоплено вигукнув старий.

Молодь перестала їсти і почала дослухатися.

— Цар Іраклій, дорогий Тагуйє, — багатозначно промовив гість, — посланий небом. Де тільки не поворухнув він рукою, всюди перетворив на порох невірних — і лезгин, і кизилбашів, і османів! А які чудеса він творив в Індії! Варто йому сісти на коня, вихопити шаблю з піхов, гикнути і налетіти на ворога, — за ним і погляд людини не встигне!

— От молодець! — не втрималися сини.

— Боже, даруй йому перемогу! — зітхнув старий і підняв повну чаламі. — Допоможи, Господи, здолати невірних кожному, хто бореться з ними, хто стверджує мир на землі; допоможи захиснику бідняка-селянина, заступнику вдів і сиріт; допоможи тим, хто зважує все на вагах справедливості. Господи, дай нам дожити до того дня, коли можна буде виходити в поле без зброї, коли дружина зможе без охорони приносити чоловікові обід, коли ми не будемо відчувати ні утисків, ні страху.

— Амінь, амінь! — підтвердив гість.

Тагуйя осушив чаламі і підніс вина Мурзакану:

— Батоно[11] Мурзакане, бажаю тобі багато років благоденства. Хай продовжить Бог твоє життя! Ти не схожий на інших дворян, які грабують народ, тому я всім серцем люблю тебе.

— Дякую, мій Тагуйє. Якщо подумати, ми живемо зараз набагато спокійніше, ніж років п’ять тому. Я, здається, не з боязкого десятка, та й доволі спритний, але, правду кажучи, не наважувався раніше виходити з дому без пістоля. А тепер подекуди, можливо, і трапляється щось, але загалом живемо спокійно. Цар видав наказ суворо карати тих, хто викрадає людей і продає їх у рабство.

— Чув, чув, батоно Мурзакане, — бадьоро відгукнувся старий.

— Знаєш, Тагуйє, якщо наш Отія Дадіані та його син Кація не зрадять цареві Соломону, та ще й князь Гуріелі буде з ним дружити, то цар не тільки приборкає наших внутрішніх негідників, а й вижене з країни османів. Вір, що Соломон відіб’є у невірних Кутаїсі, а можливо, очистить від них і Поті. Тож нехай допоможе нам у цьому Всевишній, — закінчив гість і осушив чаламі.

— Поможи Ісусе Христе! Тоді не доведеться зі зброєю вирушати в поле, — вказуючи на рушницю, мовив старий.

— Так, так і буде, якщо Господь покличе до себе царя Соломона. Я добре знаю, як підуть справи. Недарма тричі побував у поході...

— Мурзакане, дорогий, ти брав участь у минулорічній хресільській битві? — запитав старий.

— Звичайно. Саме там і знівечили мені палець, — відповів Мурзакан, показуючи ліву руку, на якій замість вказівного пальця стирчав обрубок.

— Ой, синку! — розпачливо зойкнула Мзеха.

— Та це дрібничка! Я потрапив у таку сутичку, гадав, живим не виберуся! Ось коли наші, за допомогою Бога, вкрили себе славою! О-о!.. Дуже важливо, мій Тагуйє, щоб народ був згуртований і одностайний: тоді військо народне непереможне. Ще ніколи не були такі одностайні імеретини і мегрели, як у хресільській битві. Тому і розбили ми тоді ворога вщент. Та ще якого ворога!.. Османів було більше, ніж волосся на голові, а тил їхній прикривали засліплені ворожнечею відщепенці зі зрадником Леваном Абашідзе на чолі. Але, слава Богу, ми завдали їм жару! Внутрішні чвари гублять нашу країну, Тагуйє... А якщо ми будемо єдині в справах і помислах, то нехай навіть на одного нашого воїна піде десяток ворогів, він зуміє розправитися з ними.

— Але хто, дорогий Мурзакане, зачинатель усього?

Знову той же Дадіані, його придворні, князі, Чкондіделі[12]. Адже якби не було цього розбрату, клянусь Архангелом, ні я, ні хтось інший окрібець[13], сіяч і орач, ніколи не вбивали б один одного. А проти зовнішнього ворога ми піднімемося всі, як один! Так кажу я — простий селянин. Ти можеш навіть образитися на мене за ці слова, але смуту і суперечки влаштовують зазвичай великі люди, — вже гарячкуючи, закінчив Тагуйя.

— Чого ображатися? Мене радує, що ти зі мною відвертий, — схвалив його щирість Мурзакан.

— Свята правда, радітиме батько мій в обителі райській! — вигукнув Тагуйя. — У нас, у простих людей, немає причини ворогувати один з одним. Якось, у дні моєї молодості, я і покійний Коча Давітая потрапили в гори. Заглянули в хату одного бідняка, яка там ворожнеча! Він так зрадів нашому приходу, немов з турецького полону повернулися його зниклі безвісти брати. Прийняв з пошаною, від щирого серця намагався нам догодити і навіть провів до сусіднього села. Ну, а я сам? Скажу без всілякого вихваляння — воно гроша мідного не варте, — якщо зайде до мене будь-який незнайомий чоловік, хіба стану я з ним ворогувати? Звісно, нікому не дам його образити, хоч би з життям довелося розпрощатися. Ось що недавно зі мною сталося... — почав жваво розповідати Тагуйя. — Визирнув якось з вікна і бачу: до мого дому під’їхали два вершники. Я відразу зрозумів, що вони з тбіліського краю: сідла у них особливі, без задньої луки, закруглені.

— Знаю, бо не раз траплялося таке бачити, — зауважив Мурзакан.

— Завітали, значить, гості. Я такий був радий, немов мій рідний батько, Цаквая Абедія, повернувся з того світу. Та виявилося, що, звичні до хліба, вони в рот не беруть гомі. «Ну, дорога дружино, викручуйся як-небудь!» — кажу своїй старій. У бідолахи знайшлося дві-три жмені білої муки, прихованої для просфори. Я велів їй спекти хачапурі. Дяка архангелу Гавриїлу, знайшлося і ще дещо. Правда, з хлібом було сутужно, а так — усього вдосталь. Гості мої були хлопці на славу. Вони так розвеселилися, так дякували мені і таке «Мравалжамієр»[14] заспівали, а співають вони протяжно, урочисто, — що всіх наших, від малого до великого, в захват привели. Бути може, я розповів це не зовсім доречно, але повторюю, що ворожнечу і чвари сіють