Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

За годину Шобер і Реннер попрощалися, домовившись про зустріч за кілька днів. 

— Вибач, що справді переклав цю проблему на твої плечі, — ​наостанок сказав канцлер, сідаючи цього разу в темно-синій «Packard». Поруч із ним стояли ті самі двоє типів у цивільному, які пильнували його цілий вечір. Один притримував для Реннера задні дверцята, інший вже сидів за кермом. — ​Мені видається, буде правильніше, якщо рішення ухвалиш ти. Підпис під наказом у моїй канцелярії — ​це завжди, як рух гільйотини. Стрімкий, безжалісний і смертоносний. Спинити його неможливо… Ти розумієш, про що я? 

Реннер добряче випив, і язик його заплітався. 

— Розумію, — ​відповів Шобер, піднімаючи комір пальта. Після теплої кнайпи його проймали дрижаки. 

— Я все ще вірю в гуманізм, Йоганне. Якщо ці бісові революції чогось і досягнули, то це того, що ми стали людянішими… Навчилися поділяти біду інших… Ти точно не хочеш, щоб я тебе підвіз? 

— Ні, я попросив кельнера спіймати таксі. 

— Як хочеш… Тоді бувай. 

— Бувай, Карле. 

До свого дому Йоганн Шобер дістався близько другої ночі. Заспаний камердинер відчинив йому двері, взяв верхній одяг і поцікавився, чи зробити господарю чаю. 

— Так, не відмовлюсь, — ​відповів той, відчуваючи, як сильно насправді промерз. Усередині таксі гуляв протяг, що крижаним свердлом діставався йому до самих кісток. — ​Принеси в бібліотеку. 

У бібліотеці було тепло. Найпевніше, Пауліна, знаючи про його звичку сидіти тут перед сном, розпорядилася запалити в п’єцу. Шобер увімкнув електричну лампу на своєму столі, вмостився в крісло і якийсь час сидів нерухомо, розглядаючи предмети перед собою, ніби бачив їх уперше: масивну попільницю і коробку з сірниками, продовгувату скриньку із горіхового дерева, в якій зберігалася чорнильна ручка «Lucky Curve», а поруч з нею — ​замкнена на крихітний замок чорнильниця. Портрет дружини в округлій срібній рамці. На ньому Пауліні заледве двадцять, але вона вже матір їхнього первістка. Поруч з портретом — ​сімейне фото, зазнимковане п’ять років тому. Подружжя Шоберів разом із трьома своїми дітьми: найстаршому Францу шістнадцять, він має на собі кадетський мундир, дивиться в об’єктив гордо й сміливо, як і личить майбутньому офіцерові. Далі Еріх, молодший від брата на рік. Тендітний і замріяний юнак, який геть не перейняв братову вдачу. Змалку обожнював мистецтво, брав уроки живопису, аж врешті вступив до художньої академії. І нарешті красуня Емілія, їхня сестра, тепер уже заміжня за молодим успішним інженером із Лінца. 

Біля портретів громадились записники. Чотири бруліони[19] в товстій шкіряній оправі, три з яких уже були списані від першої до останньої сторінки дрібним акуратним почерком їхнього власника, проте Шобер нізащо не хотів їх позбутися, оскільки добре пам’ятав що й де записано та часом сягав по ті записи. 

Утім, дещо нове на його столі таки з’явилося: невеликий прямокутний поштовий пакунок, до якого світло лампи не досягало. Шобер потягнув його до себе. 

«London. George Newnes Ltd»[20], — ​прочитав він адресу відправника. 

У двері постукали. 

— Так, Феліксе, — ​не озираючись промовив чоловік. 

— Я вирішила сама зробити тобі чай, — ​почув він голос дружини після того, як двері відчинилися. — ​Бідолаха Фелікс і так цілий день на ногах. 

Шобер повернувся і з радістю в очах спостерігав, як Пауліна наближалась до нього, несучи в руках тацю. Жінка була одягнена в довгу спальну сорочку, поверх якої мала теплий шлафрок. 

— Я думав, ти вже спиш, — ​промовив господар дому, підводячись їй назустріч. 

— Я також думала, що ти прийдеш раніше, і зараз ми обидвоє вже спатимемо, — ​відповіла вона. — ​Але ж у мого чоловіка є справи важливіші, ніж наш сон. 

Вона поставила тацю на стіл, тоді Шобер узяв її руку й ніжно поцілував. 

— Не підлизуйтесь, Herr Direktor. Я все ще сповнена рішучості влаштувати вам ревнивий допит, — ​промовила фрау Шобер. 

— Допит? І що ж вас цікавить, моя люба? 

— Чи не завели ви собі молоду коханку, якій мені час готувати отруту. 

— Отрута — ​кепський засіб, серденько. Кажу тобі як знавець. Майже всі отруєння поліції вдається розкрити. 

Шобер підсунув дружині крісло і налив чай у дві філіжанки. Тоді сів навпроти. 

— Якби в мене з’явилася коханка, думаю, їй би врешті самій закортіло мене вбити, — ​промовив він. — ​Я — ​нестерпний, буркотливий вар’ят, якого здатна витримати лише ти. 

Жінка засміялась, і її обличчя стало ще чарівнішим. Ці повні вуста, акуратне аристократичне підборіддя і гладенькі щоки творили магію, проти якої не міг встояти жоден чоловік. І навіть якщо його не брала в полон усмішка пані Шобер, то вже напевно роззброював погляд карих очей із грайливими бісиками. 

Пауліна соромилася своїх ледь помітних зморщок і незначної сивини у темному волоссі, яку доводилось ретельно маскувати. А Шобер усе ніяк не міг підібрати правильних слів, аби сказати їй, що з віком вона стала ще привабливішою. Доводилося сподіватись, що жінка це й так розуміє. 

— Як тобі сьогоднішня опера? — ​запитав він. 

— Завдяки подружжю Майєрів, які виручили мене й узяли з собою, я мала можливість піти й побачити «Дон Жуана», але також через них майже нічого не чула. Бо театральна ложа здалася їм вдалим місцем, щоб обговорити найновіші віденські плітки. 

— О, так! Майєри пліткуватимуть навіть на Страшному суді, — ​кивнув Шобер. 

— А як твоя зустріч із Реннером? Чого від тебе він хотів? — ​запитала жінка. 

Її чоловік зняв окуляри й стомлено потер очі. Потім важко зітхнув і насадив скельця знову на носа. 

— Пам’ятаєш, я розповідав про галицького комісара, чиїми розслідуваннями колись захопився? Я ще говорив, що коли б урешті сів писати роман, то зробив би його своїм героєм? — ​запитав Шобер. 

— Так, а після війни він потрапив на службу до віденської поліції, — ​відповіла йому дружина. — ​Дивовижний збіг, правда? 

— Правда, але… Краще б цього не сталося, бо тепер я мушу підписати йому вирок. Точніше, обрати екзекуторів. Видачі комісара вимагають одночасно Польща і Росія. 

— Одночасно дві держави? Що ж він такого накоїв? — ​здивувалась Пауліна. 

— Не знаю. Але хочу це якнайшвидше з’ясувати. І вчинити зрештою так, як буде найкраще. 

Фрау Шобер дістала з кишені халата елеґантний портсигар, на якому були вигравіювані руїни Колізею. Цю річ вона придбала під час їхньої сімейної подорожі до Італії ще в довоєнні, значно кращі й заможніші часи, а тому дуже нею дорожила. З портсигара жінка дістала тонку папіроску й дерев’яну різьблену люфку. Склала їх разом і піднесла до вуст. За той час в руках Шобера спалахнув