Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

— Ти завжди був ґалантним кавалером, Йоганне, — ​промовила фрау Шобер, видихаючи першу хмарку диму. — ​Це мені в тобі шалено подобалось. 

Вона з ніжністю погладила його по щоці. 

— А ще ти був завжди занадто відповідальним, — ​додала жінка за мить. 

— Про що ти? 

— Про те, що часом можна проявити й деяку, скажімо так, ноншалантність… Менше перейматися чужими долями. 

— Я не можу, бо на мені купа обов’язків. 

— Хто поклав їх на тебе? 

— Австрія. 

— От і вчини так, як найкраще буде для Австрії, — ​підсумувала фрау Шобер. — ​Не для Реннера, не для комісара з Ґаліції, а саме для Республіки. 

Кілька хвилин вони мовчки пили чай. 

— Яке щастя, що можу вільно отримувати книжки з Лондона, — ​сказав нарешті Шобер, згадавши про поштовий пакунок. — ​Тепер хочу надолужити все, що не зміг прочитати за чотири роки тієї безглуздої війни. 

ІІ 

Відень 

30 жовтня 1920 року 

Крок за кроком у порожнечу… 

Холод і сирість кам’яних стін відчувається шкірою. Одяг не гріє, наче його немає зовсім. Поодинокі жарівки, які вкрай ощадно розвішані під суфітом тунелю, лише через кожні п’ятнадцять або й двадцять кроків ледве розбавляють темряву. 

Чути власне дихання і звуки власних кроків. У скронях стугонить так, що голова, здається, от‑от вибухне, мов динаміт. 

З кожним кроком нутро все більше крижаніє від страху, ніби попереду чекає сама смерть. 

Дихання невдовзі перетворюється на спазм. Кроки стають хаотичними, наче в п’яниці посеред нічної вулиці. Скільки це ще триватиме? Де в біса закінчується цей тунель? Хочеться кричати, аж доводиться затиснути рукою рота. Боротися з самим собою. 

Хтось іде назустріч. Чиясь безформна тінь миготить на стінах із випуклого каміння. Вона прозора й ледь помітна. З’являється, коли незнайомець проходить під жарівками, а потім знову зникає. 

У кишені плаща лежить револьвер. Це єдиний рятунок від невідомого, який наближається швидко, мов звір. Здається, це він сам, а не його тінь ковзає по камінню… У руках його довгий кривий ніж. Видно навіть обличчя, перекошене в диявольській гримасі. 

— Хто ти?.. Хто ти?! Стояти! Стій!!! 

Постріл! Ще один! 

Марно… Кулі проходять крізь нього, мов крізь туман. Вдаряються об стіни, висікають іскри. Диявольська посмішка тепер навпроти, ближче, ніж на відстані удару. 

Знову постріл. Тепер майже впритул… Знову в нікуди. 

З горла виривається крик — ​остання зброя поранених страхом і відчаєм. 

Чоловік у темній кімнаті підхопився на ліжку. Сон минув, залишивши по собі гострий біль у потилиці й холодний піт на чолі. 

Крізь вікно в кімнату пробивалося світло вуличного ліхтаря. Воно м’яко розливалось на письмовому столі й звідти потрапляло на дерев’яну підлогу. Десь у темному кутку чувся розмірений хід годинника. Ніч дихала спокоєм. 

У двері обережно постукали. 

— Пане Вістовичу, — ​почувся приглушений жіночий голос. — ​Пане Вістовичу, у вас усе гаразд? 

— Так, пані Новак, — ​видихнув чоловік, — ​усе добре… 

— Ви кричали, пане Вістовичу… — ​додала вона ледь чутно. 

Він підвівся, зняв одяг зі спинки крісла й хутко одягнувся. Потім підійшов босоніж до дверей і, двічі повернувши ключ у замку, відчинив. 

Пані Новак, власниця помешкання, де він винаймав кімнату, невисока темноволоса жінка, щільно закутана в теплий халат, стояла на порозі, дивлячись на нього знизу вгору широко відкритими очима. 

— Знову наснилося страхіття? 

Вістович кивнув. 

— Пробачте, що розбудив, — ​винувато додав він. 

Жінка стенула плечима. 

— Ходімо на кухню, я заварю чаю, якщо вже обидвоє не спимо, — ​запропонувала пані Новак і, повернувшись, зникла в пітьмі коридору. 

Вістович зайшов назад до кімнати, намацав поряд із дверима вимикач і ввімкнув електричне світло. Праворуч на стіні висіло дзеркало, звідки на нього подивився високий чоловік у зім’ятій, поспіхом одягненій сорочці без комірця. Обличчя мав стомлене, очі запалені, тонкі губи міцно затиснені й майже безкровні. На високому чолі — ​кілька виразних зморщок, що нагадували нерівні спущені струни. Шкіра аж до сірості бліда. Волосся мало би бути зачесане назад, але тепер кумедно стирчало в різні боки. 

Чоловік був міцної статури, й схоже, що раніше — ​навіть дещо огрядний. Утім, за чотири роки на фронті добряче висох. Мирне життя у Відні також минало без надмірної розкоші, тож до попередньої ваги він не повернувся. 

Стрілки годинника показували другу ночі. Ніякого чаю зараз йому не хотілося, проте чоловік поправив сорочку, одягнув наверх камізельку і, нанісши на волосся трохи брилантини, акуратно його зачесав. Узяв зі столу свою папіросницю, витягнув цигарку і з виразним задоволенням закурив. Від цигаркового диму трохи полегшало: руки перестали дрібно тремтіти, а думки прояснились. 

Поклавши сірники й папіросницю до кишені, Вістович попрямував на кухню. Тут уже гудів гасовий примус, на якому потроху нагрівався чайник. Невдовзі зайшла і пані Новак, перевдягнена в домашню сорочку й бавовняну спідницю. На плечах мала теплу накидку. Волосся жінка стягнула в тугий вузол на потилиці. 

Владислава Новак була родом звідкілясь із Моравії. До Відня переїхала понад двадцять років тому разом із чоловіком та матір’ю, продавши на батьківщині чимале господарство, землю й великий будинок. Грошей якраз вистачило, щоб придбати двокімнатне помешкання на одній із бічних вуличок Кольмаркту[21] і на перший тиждень-два скромного життя у столиці. 

Все це було зроблено заради їхнього єдиного десятирічного сина Петера, якому батьки хотіли забезпечити добре майбутнє. І всупереч волі матері, старої Богуміли Брунової, яка за цей крок ненавиділа подружжя лютою ненавистю. Крім того, ненавиділа «гівнюка Петера», «бісовий Відень» і «срану німецьку мову», яку ніколи достатньо добре не розуміла і навіть не намагалася зв’язати нею бодай два слова. 

— Якби твій батько був живий, ти б ніколи не посміла так зі мною вчинити! — ​кричала вона на доньку. — ​Негіднице! Курво! Слід було вдушити тебе в колисці!.. 

Знаючи свою провину, Владислава опускала очі й натирала підлогу, готувала їжу, прала одяг. Вона дала собі тверду обіцянку, що витримає цей нескінченний потік образ, який лився їй на голову, доки чоловік був на роботі. Молодому й сильному Яну Новаку, на щастя, швидко вдалося дістати місце вантажника на Staatsbahnhof[22]. Коли він, стомлений і голодний, повертався додому, Богуміла замовкала, проте тільки для того, щоб