Читати книгу - "Ми - дракони, Тала Тоцка"

В очах Тони стояли сльози.

— Дивись, — чоловік схопив її за руки, в яких був затиснутий амулет, і підняв на рівень очей, — дивись, Тоно, що ти наробила!

Камінь стрімко втрачав колір, срібло темніло і зіщулювалося, і тепер руки Тони стискали звичайний сірий дорожній камінь, нанизаний на звичайний мотузковий шнурок. Жінка здригнулася і кинулася до немовляти, вона знімала і одягала камінь, але більше нічого не змінювалося. Камінь залишався каменем, дівчинка зморщила худеньке, негарне личко і вибухнула плачем. За вікном пролунали скреготливі звуки, немов хтось намагався подряпати скло.

— Аб, — Тона вказала чоловікові на вікно. Там билися три білі птахи, намагаючись відкрити раму. — Що це за птахи?

— Не знаю, — він не на жарт злякався, — що тепер буде, Тона?

— Аб, — жінка знову благально склала руки, — амулет згас, отже він був заряджений не надовго. Це знак. Небесний Бог і його Пресвітла Матір подарували нам доньку, невже ти зможеш відмовитися від такого подарунку? Ту, світленьку, ми б не змогли залишити, нам би ніхто не повірив, а з такою все вийде. Ну?

Верон дивився на дитину, не рухаючись. На плиті кипіла вода, вихлюпуючись і шиплячи об розжарене вугілля. За вікном птахи били крилами об скло, і тоді він зважився.

— Добре, — вдихнув на повні груди —тоді нехай її звуть Івейна, як мою матір.

Тона кинулася йому на шию, потім до немовляти, заспокоїти, потім до плити, зняти воду, налити її і розбавити холодною. Вона підганяла чоловіка, поспішаючи обмити і спеленати дівчинку, а потім заколисувала її на руках, наспівуючи колискову, поки Аб Верон, посміхаючись в бороду, майстрував на задньому дворі ліжечко для маленької Івейни Верон, нехай негарної, але такої потрібної його любій дружині. Та й йому самому, напевно.

І вони обоє не помітили, що білі птахи перестали битися, а лише заглядали поперемінно через скло, немов бажаючи переконатися, що дівчинці тепло й затишно в ласкавих руках Тони Верон. Коли Аб увійшов з ліжечком в будинок, вони влетіли за ним, мало не зірвавши з петель двері, і сіли півколом на підлогу перед здивованою Тоною. Аб поставив ліжечко і потягнувся за арбалетом.

— Не поспішай, чоловіче, — неголосно сказала Тона, — мені здається, вони хочуть добра нашому малятку.

Птахи немов почули її, піднялися до стелі і струснули крилами. Колиска наповнилася найлегшим білим пухом. Аб дивився на це, роззявивши рота.

— Нам дісталася незвичайна дитина, Аб, — прошепотіла йому дружина — Піду-но я дам її друзям води і чого попоїсти.

Вона поклала дівчинку в колиску, білі птахи негайно вчепилися кігтями в боковини. Івейна спала, зарившись в пух, і Аб бачив, що малятко справді чимось схоже на нього.

— Це орлани, Тона, білі гірські орлани, тільки занадто великі, — сказав він дружині, коли до нього повернулась здатність говорити. — Вони хижаки.

— Отже, дам їм м'яса, — кивнула дружина і вийшла з дому. Аб простягнув руку до щоки дівчинки, один з орланів повернув голову, вп’явшись поглядом в в чоловіка, і той готовий був заприсягтися, що у птаха геть-чисто людський погляд.

Верон легенько погладив щічку, дівчинка посміхнулася уві сні, і Аб посміхнувся у відповідь своїй новій маленькій донечці. Орлан закрив око і теж, здавалося, заснув.

— Ласкаво просимо, Івейна Верон — прошепотів Аб і змахнув тильною стороною долоні сльозу, радіючи, що ніхто не бачить його слабкості, крім трьох білокрилих орланів. Але й ті не зможуть нікому розповісти, як плакав від радості немолодий Абідал Верон, від того, що у нього тепер є донька, маленька, схожа на нього, як дві краплі води.

П'ять років потому

— Дивись, Ів, бачиш? Він повзе! А ти казала, він літає.

— Він не повзе, — Івейна підібгала губки і змірила хлопчика презирливим поглядом, — він хоче полетіти. І зараз полетить. Ось, у нього крила тут заховані, — вона ткнула брудним пальчиком в спинку жука, що повз по травинці.

— У мене теж крила заховані, — хлопчик випростався і повернувся до Івейни спиною, — ось тут.

— Брешеш, — вона знову пихато підібгала губки, — немає там у тебе нічого.

— А поб’ємося об заклад, що є! Мій батько дракон, і я теж дракон, — хлопчик витягнув шию, намагаючись заглянути собі через плече.

— Ніякий ти не дракон, — Ів пирхнула і знову почала розглядати жука.

— Дракон! — хлопчик стиснув кулаки, але з місця не зрушив. Не битися ж йому з дівчиськом, нехай навіть такою нестерпною, як Ів. Та ще й такою крихітною. Їй вже п'ять років, а вона йому ледь дістає до пояса. Хоч руки й свербіли врізати їй запотиличник, але не можна, батько буде сердитися. Він син короля, Ейнар Астурійський, спадкоємець Герони, а вона звичайна дівчинка. Але яка ж вередлива! І смілива. Дивиться на нього безтурботно, ніби знає, що він її не зачепить. Як шкода, що вона не хлопчисько, от би він всипав їй тоді!

— Я дракон, Івейна, — повторив Ейнар, — тільки я ще не вмію обертатися. Мама каже, мені потрібно підрости і набратися сил.

— А чому тоді Арчі літає? І Лерр, і Севі?

— Ну ти порівняла, дурна! Вони ж птахи, вони народилися птахами. А я людина. Мені потрібно багато сил, щоб перетворитися в дракона. А ще мені потрібна іллама, ти знаєш, що таке іллама, Ів? Це сила полум'я, вона народжується ось тут, — Ейнар доторкнувся до грудей і до чола, —і тут.