Читати книгу - "Ми - дракони, Тала Тоцка"

Івейна дивилася на нього з цікавістю, але Ейнар бачив, що дівчинка розуміє в кращому випадку половину з того, що він говорить. Він зітхнув, що поробиш, нікого більш підходящого для ігор поблизу все одно немає, а Ів дарма що дрібна, зате у неї є ручні орлани, цілих три. Ейнару самому не завадили б такі орлани, хоч би один, та де ж їх взяти? Навіть у батька немає свого орлана, а він король цілої Герони!

Ів підійшла ближче, дістала з рота обслинений пальчик і з цікавістю доторкнулася замурзаними долоньками до донедавна білосніжної сорочки хлопчика, туди, де він показував.

— Тут? — вона з цікавістю розглядала вузьку грудну клітку і худі плечі спадкоємця Герони. — Як тут може бути вогонь?

Ів торкнулася голови хлопчика.

— У тебе там повинен бути розум, а не вогонь, — сказала вона, — як вогонь може бути в голові?

— Може, — Ейнар гордо розправив плечі і розгорнув груди. Раптово він сіпнувся, з його горла вирвався дивний гортанний звук, більше схожий на хрип, і хлопчик впав на коліна.

— Ів, що зі мною, допоможи мені, Ів! — сорочка тріснула на його грудях і розірвалася навпіл. Він корчився і звивався на галявині, хапаючись руками за горло, з якого виривалися тонкі цівки попелу.

Івейна закрила руками обличчя і в жаху закричала. З гілки сусіднього дерева зірвалися три орлана і метнулися в бік будинку, що виднівся на пагорбі. Ейнар бився об землю, видаючи страшні рикаючі звуки, тепер над ним здіймався цілий стовп диму і попелу. Івейна сховалася під старим трухлявим пнем, не перестаючи надривно кричати.

Коли на галявину вбігли королівські гренадери, мати Івейни Тона і сам король з королевою, вони побачили Івейну, що забилася під пеньок, накрила голову руками і щосили верещала. На пні сиділи три орлани, вони нахохлилися, простираючи над нею крила, а посеред галявини звивався дракон. Такий юний, що через його тонку шкіру проглядали вогненні цівки, луска навіть на вигляд була м'якою, а перетинчасті крила на сонці просвічували наскрізь.

Тона Верон кинулася до доньки і схопила її на руки. Івейна, тремтячи всім тілом, притулилася до матері, замовкнувши, але продовжуючи з жахом дивитися на дракона. Отже, він не брехав, цей наслідний принц?

— Ейнаре, хлопчику мій! — вигукнула королева і простягнула до дракона руки.

— Не бійся, Елліріє, я зараз поверну його назад, — промовив король Сагідар і обережно почав підступати до сина. — Спокійно, Ейнаре, спокійно, не рухайся. Не витрачай сили. Я зараз допоможу тобі.

Дракон скосив на них каламутне око, потім повернув голову, потоптався на місці, розправив крила і видав грізний рик. Раптово з його пащі вирвався вогненний згусток і обпалив деревце, що стояло навпроти. Королева Еллірія скрикнула і впала як підкошена, до неї кинулися кілька гренадерів, інші завмерли, боячись ворухнутися.

Сагідар розкинув руки, нахилив голову, і через мить посеред галявини височів величезний дракон з багряно-червоною лускою. У порівнянні з ним юний Ейнар здавався пташеням, що ще не вбилося в пір’я. Дракони обмінялися рикаючими звуками, посмикали шипованими хвостами, потім батько змахнув крилами. Син повторив його рух, і перед заціпенілими спостерігачами постали в своєму людському образі король Герони Сагідар Астурійський і маленький принц, вщент знесилений, батько ледь встиг підхопити його на руки.

— У будинок, швидко, — віддав наказ король — ви можете йти, сенора Тона? Я сподіваюся, принц Ейнар не завдав шкоди маленькій сенарині. Може, ви передасте її комусь із моїх солдатів?

— Вона дуже злякалася, ваша світлість, — відповіла Тона, міцно притискаючи доньку, і при цьому примудрившись вклонитися королю, — краще буде, якщо я сама її понесу. Давайте швидше оглянемо його високородіє, та й її світлості теж потрібна моя допомога.

Королева вже прийшла до тями і, підтримувана гренадерами, дивилася на чоловіка з сином очима, повними сліз та надії.

— Сагідаре, — покликала вона — скажи, Сагідаре, це правда? Ми це справді бачили? Він Вогнедишний? Що скаже амір Болігард, коли дізнається?

— Не роби поспішних висновків, Елліріє, — обережно відповів їй чоловік, — Ейнара повинні оглянути королівські девіни і верховний магістрат. Не варто марно турбувати його величність. А себе тішити порожніми надіями, — додав він тихіше, і широко крокуючи, попрямував до будинку Абідала і Тони Верон.