Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

А він змінився. На нараді, де було багато людей, я не розглядала його. Та про що говорити? Я не сміла й голову повернути в бік Станіслава. Відходила від шоку, що знову побачила його.

Я ж була впевнена, що Стас назавжди виїхав з нашої країни. А тепер стояла до нього так близько, що навіть дивно. Дивилась, і не могла повірити, що це насправді він. Такий знайомий, рідний і водночас чужий і незнайомий чоловік.

Він змінився, зовсім не схожий на того хлопчика-чоловіка, якого я любила, з яким я жила раніше та була впевнена, що побудую з ним сім'ю.

Переді мною стояв зовсім інший Стас. Точніше, Станіслав Вікторович — так більше підходить.

Ну, що сказати? Змужнів, подався в плечах. Погляд колючий, уважний. Уже без тих смішинок в кутиках очей, без кривуватої посмішки на губах. Такий строгий. Та навіть сивина у скронях  з'явилася, на фоні темної шевелюри, це дуже помітно.

Що я відчувала в цей момент? Коли ми залишились віч-на-віч? Ні, не бурю емоції, не ненависть, не образу, звичайно не любов. Просто — ностальгію. За тим часом, коли ми були у двох, за тим, якими  ми тоді були, за собою молодшою на п'ять років, а то 28 уже на носі, та навіть за ним, тим колишнім, хто був зі мною поряд, хто обіймав, цілував, смішив і захищав. Звичайно я пам'ятала й того Станіслава, котрий розбивав мені серце своїми словами. Але ностальгую за нашими спільними друзями, днями, розвагами. Я ж багатьох відштовхнула, так копалася в собі, не хотіла ні з ким спілкуватись, не хотіла, щоб мене жаліли.

І розумію, що не хотіла б повернути час назад. Все-таки минуле повинно залишатись там, де йому місце — в минулому. Тепер упевнена, що наш розрив був мені на користь. А то, так би й залишилась за плечима у чоловіка і, як слухняна овечка, ходила туди та робила те, що мені скажуть.

Я перестала надіятись на когось. Стала самодостатньою. Щоб гармонійно почуватись мені не потрібна друга половинка, чи тверде чоловіче плече. Мені достатньо бути собою. Більше ні під кого не підлаштовуватись.

- Та ні. До твоєї роботи наразі жодних питань нема. - витягнув мене з  роздумів знайомий голос. - Просто хочу зрозуміти, що ти думаєш, про ситуацію, що склалася?

- Про яку ситуацію ти говориш? - звичайно розуміла, про що він. Для чого запитувала, сама не знаю?

- Я про те, що нам потрібно разом працювати. Принаймні деякий час, поки все не перевіримо й не наймемо нового керівника. Все-таки зараз — я твій начальник. А у нас спільне минуле? - промовив, та продовжував пильно спостерігати за мною, хотів виловити мою реакцію.

Ага — дзуськи. Я давно уже вмію контролювати свої емоції.

- Це було сто років тому. Якщо ти вважаєш, що я досі ображаюся і стану ходити з кабінету в кабінет та поливати тебе брудом, то ти помиляєшся. - спокійно відповідала я.- Звичайно міцну дружбу ми не заведемо, проте стосунки начальник-підлегла, спокійно можемо підтримувати.

- Радий це чути. - Стас піднявся з-за столу, та обійшов його, зупинившись на проти мене. Увесь цей час я стояла неподалік дверей. - Вип'єш зі мною кави?

- Ні, Станіслав Вікторович... - почала я

- Ми ж домовлялися, Аліно. - перебив мене Стас.

- Вибач. Стас, але в мене є ще деякі незакінчені справи, які я не хочу залишати через вихідні. Та плани після роботи.

- Ну що ж, тоді іншим разом. Не буду тебе затримувати. - погодився чоловік, та помахом руки вказав на двері.

- Це все? Для цього ти мене викликав? - здивувалася я, не втрималась та поставила питання.

Стільки шуму! Танічка он,  мене шукала! І все це з-за кількох хвилин і двох реплік?

- Думаю, що так. Головні питання ми вирішили. А що стосується роботи, то про щось говорити зможу, коли до нас приєднається мій партнер і ми проведемо аудит. До цього моменту, всі працюють як і раніше.

- Ясно. Тоді до понеділка? - кивнула на прощання, — До побачення.

Вийшла. Вже хотіла передихнути, коли до мене підійшла моя Танюшка.

Ми  з Танею подружились майже одразу як познайомились. Вона тут уже працювала кілька місяців, коли влаштувалася я. Вона і ввела мене в курс усіх справ на підприємстві, як робочих, так і інших нюансів, щоб я не пасла задніх, та й не дивувалась нічому.Таня дуже розумна жінка, з багатої сім'ї. Могла б і не працювати, а спокійно собі тратити татові грошенята.

Проте в дома їй не сиділося. Тані подобалось працювати й бути залученою до чогось. А ось її батько  цього не розумів, бо якби хоч трохи наблизився до сьогодення, то давно взяв би її менеджером до себе в бізнес. На жаль, таке враження ніби він і за мамонтів древніший, бо вважає Остап Ігорьович, що місце жінки в дома, біля плити, забезпечувати домашній затишок, а не вирішувати важливі "чоловічі" питання. Тому довелось трудитись Тані тут, на посаді секретаря, скромно і тихо виконувати роботу директора.

- Алін, що там було? Що питав тебе? За наші премії цікавився? - схвильовано запитувала подруга.

- Та ні. - кинула у відповідь, хочеться швидше забратися як найдалі від Плутара. 

- То чому ти така збентежена? - не поступалася Таня.

- Тань, нумо, тут говорити не будемо. - я кинула погляд по стінах пустих коридорів. - Наприкінці дня зайдеш до мене  на каву, от і розповім тобі все? - запропонувала я подрузі варіант, а то й мені кортіло виговоритись.