Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Ну гаразд, — сказав він. — Можеш іти.

Хлопець миттю зник. Каздан подивився у список.

Перший, Бріан Заросян, був найбалакучіший. Малий спокійний дев’ятирічний хлопець. Свої нотатки у записнику Каздан завершив позначкою: Ні. Другий хлопець, одинадцятирічний Кевін Давтян, був набагато стриманіший. Кремезний, із широким лобом, чорним волоссям, дуже коротко підстриженим. Він відповідав на запитання Каздана лише якимись звуконаслідуваннями. Але щонайменшої підозри не викликав: Ні.

У двері постукали. Увійшов четвертий хлопець. Тоненький, із розкуйовдженим чубом. Тісна чорна курточка з каптуром, біла сорочка, відкладний комірець якої утворював ніби два крила, розгорнуті над його плечима. Він був схожий на лідера рок-групи.

Давид Симонян. 12 років. Проживає на Рю Д’Асса, в шостому окрузі. Навчається у п’ятому класі ліцею Монтеня. Альт. Розмір кедів — тридцять сьомий.

— Ти син П’єра Симоняна, гінеколога?

— Так.

Каздан знав його батька, який мав свою клініку на бульварі Распай, у чотирнадцятому окрузі. Детектив у відставці поставив перші запитання, а тоді замовк, спостерігаючи за хлопцем краєм ока. Він знову намагався відчути якийсь резонанс, якесь внутрішнє тремтіння, пронизане страхом. Нічого.

Він змінив курс:

— Тобі подобався пан Ґетц?

— Та певно.

— Він був суворий?

— Та певно. Він був… — Здавалося, хлопець на мить замислився. — Він був схожий на свої партитури.

— Тобто?

— Він розмовляв, як робот. Від нього можна було почути тільки: «Тримай свою ноту», «Не забувай про мелодію», «Артикулюй слова» і все в такому дусі… Він навіть нараховував нам очки.

— Очки?

— Він нараховував очки за спів, за сценічність, за манеру триматися… Після кожного концерту оголошував, скільки кожен їх набрав. Хоч нам це було до лампочки.

Каздан уявив собі, як Ґетц керує дітьми, дбаючи про те, що цікавило тільки його. Який міг бути мотив, щоб убити чоловіка такого сумного, такого сумирного?

— Він розмовляв із вами поза репетиціями?

— Ні.

— Він ніколи не згадував про свою батьківщину, про Чилі?

— Ніколи.

— А ти знаєш, де вона розташована, ця країна Чилі?

— Не дуже. На уроках географії нам розповідали лише про Європу.

— Ти бігав на подвір’ї весь цей час?

— Так. Як і щосереди, після катехізису.

— Ти не помітив чогось незвичайного?

— Чого саме?

— Ніхто з твоїх товаришів не здавався наляканим? Ніхто не плакав?

Хлопець тільки окинув його здивованим поглядом.

— Ну, гаразд. Поклич наступного.

Каздан утупив погляд у хрест на стіні, над холодильником. Він подивився на важіль із нержавіючої сталі та на кран — у роті в нього пересохло, але пити не хотілося. Не розслаблятися. Не опускати рук. Він повторив собі, що один із хлопчиків бачив убивцю. Чорт забирай! Безпосередній свідок, це вам не абищо!..

Двері відчинилися. Увійшов п’ятий хлопчик. Малий, але вже елегантний. Чорне, дбайливо розпущене волосся спадало на очі, ніби перекреслюючи їх. Очі світлі, майже з молочним відтінком. На ньому був костюмчик, скроєний під військовий мундир, і рюкзачок за спиною, здавалося, наповнений камінням. Зсутулившись під своєю курточкою і насупивши брови, він щось ворожив над невеличкою коробкою пласкої форми. Відеогра. Каздан пильніше придивився до невідомого йому пристрою, й у нього голова пішла обертом. Мобільний телефон. Інтернет. Багатофункціональна мережа… Покоління, перевантажене телеінформацією, перенасичене образами, звуками, незрозумілими ієрогліфами та абревіатурами. Він поставив свої запитання.

Арут Захарян, 10 років, адреса — вулиця Орденер, будинок, 72, вісімнадцятий округ. Навчається в останньому класі початкової школи на вулиці Каве. Сопрано. Тридцять шостий розмір взуття. Хлопець не відривався від гри. Нервовий, але не надміру. Каздан поставив кілька побіжних запитань, на які одержав цілком природні, нічим не прикметні відповіді. Наступний.

Ела Караян, 11 років. Вулиця Лабрюєр, будинок 34. У шостому класі ліцею Кондорсе. Бас. 36-й номер.

Особливі прикмети: віолончель, дзюдо. Справжній кулемет, що стріляє словами. Щосереди, після репетиції хору, займається бойовим мистецтвом. Сьогодні заняття пропустив через цю «оказію». Йому прикро, що не зміг підперезатися своїм помаранчевим поясом. Наступний.

Тимотей Аведікян. 13 років. Одного погляду на його кеди було досить, щоб Каздан зрозумів: це не його свідок. Хлопець був високий на зріст і носив кеди десь тридцять дев’ятого розміру. Задля формальності він допитав і його. Адреса: вулиця Саді-Карно, будинок 45, у Баньйоле. Навчається в четвертому класі. Бас. У цього хлопця була пристрасть: гітара. Електрична, з дуже гучним звучанням. Агент у відставці сфотографував його поглядом: шорстке волосся, круглі окуляри. Постать радше малого інтелігента, аніж «героя з гітарою».

Між четвертою та о пів на п’яту Тимотей був на подвір'ї й розмовляв по мобільнику з «подругою». Останній погляд над скельцями окулярів. Ніякого подвійного дна. Нічого вдаваного.

— Можеш іти, — підсумував свої роздуми вірменин.

Двері до кухні зачинилися, і в ній запанувала тиша.

Каздан подивився на список: анічого.

Він змарнував свій найліпший шанс домогтися якогось поступу в розслідуванні.

Було вже пів на восьму вечора.

Каздан підвівся. У нього був план дальших дій.

Але спершу він навідається в Альфортвіль — запастися провізією.

4

Мармурові бюсти колишніх директорів Інституту судово-медичної експертизи стояли на високих постаментах у холі цього закладу. Орфіла (1819–1822). Тардьє (1861–1879). Бруардель (1879–1906). Туано (1906–1918)…

— А ти розповнів.

Каздан обернувся: Рікардо Мендес, у зеленій блузі, зі значком IML,[2] що звисав із