Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Каздан підморгнув йому і показав на статуї:
— Ти коли-небудь побачиш себе серед цих голів?
— Чого ти сюди припхався? Я ж сказав, що зателефоную.
Вірменин помахав у повітрі скляною пляшкою і пластиковим пакетом, який тримав у другій руці.
— Тобі потрібна невеличка перерва: я це прочитав у твоїх очах. Тож привіз вечерю!
— Нема чого. Маю повно роботи.
Детектив у відставці показав на дерева за вікнами, що вже поринали в ніч.
— Влаштуймо пікнік на свіжому повітрі, Рікардо. Перекусимо, вип’ємо, і я відразу вшиюся.
— А ти справжній зануда. — Він стягнув рукавички й запхав їх до кишені. — П’ять хвилин — і ні секунди більше.
Десь починаючи з дев’яностих років, за ініціативою професора Домінік Леконт, директриси Інституту судово-медичної експертизи, подвір’я моргу перетворили на квітучий сад. Він став чудовим місцем, де можна було відпочити й зосередитися на своїх думках посеред самшиту, жовтих нарцисів, конвалій і бузку. Велика верба ліворуч нависала над водограєм, який тепер не розбризкував воду, а тішив зір круглим і прозорим басейном. Тут були навіть фрески-муралі на фасаді праворуч. Спокійні, нерухомі, напівстерті жінки маячили у манірних позах у глибині вимуруваних із цегли склепінь. Двоє шістдесятирічних чоловіків примостилися на лаві, яку, здавалося, вкрали й принесли сюди з якогось громадського парку. Каздан дістав із пластикового пакета кілька невеличких пакунків, загорнених в алюмінієву фольгу, і вкрай обережно почав їх розгортати шепочучи:
— Пахлава. Млинці з медом та горіхами.
— Це ті, які загортають під пахвою? — іронічно поцікавився Мендес.
— Спершу покуштуй, — відповів Каздан, простягуючи йому паперову серветку. — А базікатимеш потім.
Лікар судової медицини взяв один із млинців, які були складені й порізані у формі трикутників, і запхав до рота. Каздан наслідував його приклад. Обидва вечеряли мовчки. Здалеку долинав гуркіт коліс по колії швидкісної залізниці, прокладеної поза мурами моргу, і вряди-годи чулося свистіння поїздів надземного метро.
— Ти чув останні новини? — сказав Каздан, щоб якось розпочати розмову. — Справи посуваються вперед для нас у Національних зборах. Вони розглядають проект закону, який…
— Застерігаю, — сказав Мендес із повним ротом. — Якщо ти заведеш мову про вірменський геноцид, то я ліпше перестрибну через мур і кинуся під швидкісний поїзд.
— Ти маєш слушність. Мені треба стежити за собою. Я втрачаю контроль над тим, що кажу.
— Ти завжди втрачаєш над цим контроль.
Каздан засміявся і знову заходився нишпорити у своєму пакеті. Він дістав звідти дві пластикові філіжанки й наповнив їх густою білуватою рідиною.
— Це мазун, — пояснив він. — Напій, виготовлений на основі йогурту. Ти знаєш, що йогурт винайшли вірмени?
Вони випили білуватий трунок. Мендес ухопив іще одного млинця.
— Вони справді смачні, твої наїдки. Ти сам їх приготував?
— Ні. Моя подруга. Одна вдова з Альфортвіля.
— Либонь, чудова дама.
— Краля.
Поїзд надземного метро просвистів десь над їхніми головами.
— Вдови… — замріяно проказав кубинець. — Мені теж треба про це подумати. Але серед моїх колег по службі таких немає.
Каздан знову наповнив паперові філіжанки й зі сміхом виголосив тост:
— За смертність чоловіків!
Вони випили. І замовкли. Струминки пари утворилися біля їхніх губів. Каздан поставив свою філіжанку і склав руки на грудях.
— Мабуть, я скоро подамся в мандри.
— Куди?
— На батьківщину. Цього разу поїду далеко і мандруватиму довго.
— Поїдеш далеко й мандруватимеш довго?
— Хлопче, якби ти слухав мене частіше й уважніше, то знав би, що Вірменія була жахливо пошматована й обчикрижена. Від 350 тисяч квадратних кілометрів історичної Вірменії залишилася зовсім маленька держава з майже вдесятеро меншою територією.
— А куди поділася решта?
— Приєднана до Туреччини, головним чином. Я маю намір змінити прізвище й перетнути кордон Анатолії.
— А навіщо змінювати прізвище?
— Бо коли ти прибуваєш до Туреччини і твоє прізвище закінчується на «ан» або «ян», починаються неприємності. А коли ти ще й захочеш піднятися на гору Арарат, то тебе допровадять туди лише під військовим конвоєм, і ти ніколи не будеш певен, що зможеш повернутися звідти живим.
— А що ти там робитимеш?
— Милуватимуся церквами, найпершими у світі! Коли християн іще пожирали дикі звірі на аренах римських цирків, ми, вірмени, вже будували свої церкви. Я хочу побувати скрізь, де споруджувалися ті будівлі, більшість із яких стояли вже в п’ятому сторіччі. Мавзолеї, де ховали святих мучеників, каплиці, видовбані у скелях, стели… Потім відвідаю собори нашого золотого віку, збудовані в сьомому сторіччі. Я вже обміркував маршрут подорожі.
Мендес узяв іще одного млинця:
— Твоя мурятина і справді смачна…
Каздан усміхнувся. Він на те й сподівався, що їжа справить ефект. Мед, горіхи, цукор. Треба тільки зачекати, поки це все розчиниться у крові кубинця, і його опір відразу ослабне. А той усе жував і жував, не усвідомлюючи, що млинець у свою чергу пережовує його.
— Ну, гаразд, — нарешті сказав вірменин. — Що тобі розповів наш труп?
— Серцевий напад.
— Але ж ти запевнив мене, що то було вбивство!
— Дай мені закінчити. То був серцевий напад, спричинений сильним болем.
Каздан подумав про крик, ув’язнений в органі.
— Якщо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже», після закриття браузера.