Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Йому хтось проколов барабанні перетинки?

— Не лише перетинки, а й усе внутрішнє вухо. Фахівець-отоларинголог також оглянула його й підтвердила мої попередні висновки. Одразу видно, що вбивця з усього розмаху проколов жертві вуха чимось дуже гострим. Коли я кажу «з усього розмаху», то відповідаю за свої слова. Якби це було можливо, то я сказав би, що він скористався спицею для плетіння і молотком.

— Розкажи деталі.

— Ми обстежили вуха за допомогою отоскопа. Вістря прокололо барабанну перетинку, зруйнувало слухові кісточки, дісталося до завитки внутрішнього вуха. Щоб проникнути так глибоко, треба було докласти неабияких зусиль. Твій чилієць не мав жодного шансу. Його серце зупинилося вмить.

— Це справді так боляче?

— Ти ж нібито перехворів на отит, хіба ні? Слуховий апарат нашпигований розгалуженнями нервів.

За сорок років служби в поліції Казданові ніколи не траплялася подібна історія.

— А справді можна померти тільки від болю? Це не легенда?

— Мені буде нелегко пояснити це в усіх подробицях, але людина має дві нервові системи, симпатичну й парасимпатичну. Усі наші життєві функції залежать від рівноваги, яка встановлюється між цими двома мережами: скорочення серця, артеріальний тиск, дихання. Сильний стрес може розбалансувати рівновагу і суттєво вплинути на ці механізми. Щось подібне відбувається, коли людина непритомніє, побачивши кров. Емоційне потрясіння створює дисбаланс між двома системами і спричиняє спазматичне розширення артерій. Людина падає мов підкошена.

— Але тут не йдеться лише про непритомність.

— Ні. То був стрес неймовірної сили. Рівновага порушилася вмить. І серце не витримало. Убивця хотів, аби жертва померла від болю. Такою була його мета. Що такого зробив Ґетц, аби його зненавиділи до такої міри?

— А що ти міг би сказати про знаряддя злочину?

— Голка. Дуже довга Дуже міцна. Металева, безперечно. Завтра вранці буде відомо більше.

— Ти чекаєш аналізів?

— Атож. Ми вийняли з тіла піраміду скроневої кістки, яка містить у собі завитку внутрішнього вуха. Її відіслали в лабораторію біофізики шпиталю Генрі Мондора на перевірку металізації. Думаю, вони виявлять частинки, залишені вістрям голки, коли вона черкнула по кістці.

— Аналізи надійдуть тобі?

— Спершу вони надійдуть моєму експертові з отоларингології.

— Його прізвище?

— Забув. Я тебе знаю. Ти дійматимеш його вже завтра вдосвіта.

— Його прізвище Мендес.

Рікардо зітхнув, дістаючи з кишені сигару.

— Франс Одюсон. Служба отоларингології шпиталю Трусо.

Каздан записав прізвище до нотатника. Його пам’ять значно ослабла за останні декілька років.

— А коли будуть результати токсикологічних аналізів?

— За два дні. Та вони нічого не виявлять. Річ очевидна, Каздане. Не банальна, але очевидна.

— А про вбивцю ти міг би щось сказати?

— Дуже сильний. Дуже меткий. Він устиг проколоти обидві перетинки, клац-клац, ще до того, як органіст упав. Його рухи були блискавичними. І дуже точними.

— Ти припускаєш, він може бути обізнаний з анатомією?

— Ні. Але то був хлопець надзвичайно спритний. Він цілився непомильно.

— Ти міг би дійти якогось висновку про його зріст, про вагу?

— Я не можу дійти до жодного висновку, крім того, що він був надзвичайно сильний. Наголошую, потрібна була фантастична сила, щоб пробити кістку. Хіба що він скористався з якогось технічного пристрою, який ми сьогодні не можемо навіть уявити.

— Ти не виявив відбитків на якійсь частині тіла? На мочках вуха, наприклад? Сліди слини або інших елементів, що дали б змогу провести аналіз ДНК?

— Анічогісінько. Убивця не доторкнувся до своєї жертви. Вістря голки було єдиним місцем контакту.

Каздан підвівся й поклав руку на плече експерта із судової медицини.

— Дякую, Мендес.

— Немає за що. За ту саму плату дозволь дати тобі також пораду. Облиш цю справу. Така робота вже не для твого віку. Хлопці з судової поліції поділять її на дрібні шматочки. Щонайбільше за два дні вони знайдуть сучого сина, який це утнув. Готуйся до своєї подорожі й не набридай більше нікому.

Каздан прошепотів — пара з рота вилітала за кожним його словом:

— Цей убивця осквернив мою територію. Я знайду його. Я — охоронець храму.

— Ти також король усіх зануд.

Каздан відповів йому найгарнішою усмішкою, на яку був спроможний:

— Залишаю млинці тобі.

5

Вільгельм Ґетц жив у будинку, 15/17 на вулиці Ґазан, навпроти парку Монсурі.

Каздан проїхав на другий берег Сени по Аустерліцькому мосту й піднявся по Госпітальному бульвару до площі Італії. Там він поїхав уздовж лінії надземного метро, добрався до бульвару Огюста Бланкі, потім до площі Денфер-Рошро і звернув на авеню Рене-Коті, де вже відчувається спокійна атмосфера великого парку Монсурі, розташованого наприкінці тієї вулиці.

Діставшись до парку, він звернув ліворуч і припаркував машину на авеню Рей, за якихось триста метрів од своєї мети. Природний рефлекс обачності, який давно увійшов у звичку. Впродовж поїздки він намагався обміркувати причини своєї невдачі з дітьми.

Він із такою надією вхопився за ту нагоду, проте не домігся нічого. А погано проведений допит означав безповоротний провал. Більше він від хлопчиків нічого не доб’ється. Сам собі все зіпсував.

«Така робота вже не для твого віку», — сказав йому Мендес і, можливо, мав рацію. Але Каздан не міг відмовитися від розслідування цього вбивства. Те що насильство знайшло його по завершенні