Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Каздан пересвідчився, що нікого поблизу немає, й увімкнув верхній світильник. Він прихопив у Ефорі анкету Вільгельма Ґетца, яку органіст сам заповнив, коли влаштовувався на службу. Чилієць повідомив про себе небагато. Народився 1942 року у Вальдивії (Чилі). Неодружений. Живе в Парижі з 1987 року.

На щастя, Саркіс поставив музикантові два-три запитання й додав олівцем декілька приміток унизу сторінки. Ґетц навчався музики у Вальпараїсо до 1964 року. Фортепіано, орган, гармонія, композиція. Потім оселився в Сантьяго, де викладав гру на фортепіано в центральній консерваторії міста. Відтак брав участь у політичному житті країни й супроводжував Сальвадора Альенде на його шляху до вищої влади. 1973 року Піночет здійснив державний переворот. Ґетца заарештували й піддали тортурам. Потім — чорна яма. Ґетц з’являється у Франції 1987 року у статусі політичного біженця.

За двадцять років чилієць прижився в Парижі, працюючи органістом у кількох парафіях і керуючи кількома хорами. Іще давав приватні уроки гри на фортепіано. Він не досяг якихось надзвичайних успіхів, але заробляв достатньо, щоб вижити у французькій столиці й користуватися всіма вигодами давньої доброї демократії. Вільгельм Ґетц реалізував мрію кожного іммігранта: він зумів розчинитися в масі.

Каздан викликав у своїй пам’яті зовнішній образ чилійця. Червонолиций. Волосся майже сиве. Густе, розкуйовджене й закучерявлене, схоже на вовну мериносової вівці. Крім цього, він не мав нічого прикметного. Очі майже невидимі під густими бровами. Погляд, який завжди ковзав кудись убік. Каздан ставився до нього з недовірою. Підозрілий суб’єкт. Не вірменин…

Детектив у відставці придушив цей інстинкт первісного расизму й, несподівано для самого себе, усвідомив, як мало співчуття було в нього до того загиблого чоловіка. Невже ця смерть залишила його цілком байдужим? Чи був він надто старий для того, щоб реагувати з належною гостротою? Упродовж усієї кар’єри його шкіра дедалі грубшала. А надто в останні роки, у Бригаді кримінальних розслідувань, де трупи та всілякі жорстокі історії були повсякденною практикою.

Каздан погасив верхній світильник. Дістав із бардачка вузькопроменевий ліхтарик, хірургічні рукавички та рентгенівський знімок. Вийшов із автомобіля. Замкнув його й, обходячи, побіжно оглянув корпус. Обережно витер плямку, залишену якоюсь дрібною пташкою, й окинув машину задоволеним поглядом. Ось уже п’ять років як він здував кожну порошинку зі свого «вольво», купленого вже після відставки. Бездоганна машина.

Пішки пройшов по авеню Рей у напрямку вулиці Ґазан, рухаючись уздовж ґратчастої огорожі парку і вдихаючи особливе повітря цього кварталу, розташованого на межі чотирнадцятого округу. Спокій. Тиша. Якби не далекий гуркіт на бульварі Журдан, можна було б подумати, що перебуваєш десь у провінційному місті.

Повітря було напрочуд лагідне для 22 грудня. Та сама непоясненна лагідність, що вражала всіх 2006 року, бо нібито провіщала через довший або коротший час неминучий кінець світу.

Ця думка привела за собою іншу. Каздан подумав про наступні покоління. Про свого сина Давида, від якого не мав жодної звістки ось уже два роки — відтоді як померла Наріне, його дружина. Виразка шлунка. Де тепер Давид? Чи він досі в Єревані, в Республіці Вірменія? Коли він поїхав, то сказав, що хоче насититися Вірменією. Так наче покоління завойовників не взяли цю місію на себе задовго до його появи на світ…

Рана в грудях заболіла, роз’ятрена безпорадним гнівом. У нього все одібрали — родину, а з нею можливість опікуватися нею, ту місію, яка була суттю його життя протягом останніх тридцяти років. Каздан хотів би обернути свій гнів супроти неба, супроти долі, але десь у глибині душі цей гнів обернувся супроти нього самого. Як він міг дозволити, щоб син поїхав? Як він міг дозволити, щоб гордість, гнів, упертість постали між ними? Він усім пожертвував заради цього хлопця, але вистачило однієї сварки, щоб усі мости між ними були спалені.

Вулиця Ґазан перетинала авеню Рей. Будинок 15/17 був через кілька номерів праворуч, в одному з тих бридких кварталів, збудованих у шістдесятих роках, сам вид яких наганяв смуток. Квартал, де всі будівлі були обліплені бежевим тиньком. Брудні й обчовгані двері, плямисті балкони, перила яких скидалися на тюремні ґрати. Чилієць, поза всяким сумнівом, одержав це соціальне помешкання завдяки статусу політичного біженця.

Використавши ключ, який колись одержав в Управлінні пошт, телеграфу та телефонів, Каздан увійшов до холу. Півтемрява. Імітація під мармур. Засклені двері. Вірменин жив у такому будинку багато років. Ці будівлі були для людських поселень чимось фальшивим, підробним, гладеньким, де пожильці майже всі однакові й де вони змінюють одне одного, не лишаючи по собі сліду.

Старий детектив підійшов до поштових скриньок і знайшов список пожильців, там-таки були вказані й номери їхніх помешкань. Ґетц жив на третьому поверсі, у 204-й квартирі. Каздан мовчки піднявся сходами, потім оглянув коридор.

Ніде нікого. Лише десь лунали голоси з телевізора, приглушені стіною. Він підійшов до 204-ї квартири. Двері обклеєні коричневою полакованою фанерою, розхитані на завісах. Замок був у цілковитій гармонії з усім іншим. Замок «із двома язичками», проблеми з ним не буде. Стрічки між одвірком і дверима, що забороняла б заходити, не було. Детективи сюди ще не приходили. Хіба що Верну проник потайки, нікому нічого не кажучи. Він, напевно, знайшов ключі в кишенях Ґетца.

Каздан притулив вухо до стіни. Тихо. Він дістав із кишені рентгенівський знімок і просунув його між дверима й одвірком. Замок був защіпнутий лише на верхній язичок — Ґетц не виявляв надмірної обережності. Каздан зробив короткий і різкий рух рентгенівською плівкою згори вниз, водночас штовхнувши двері плечем. Через декілька секунд він був уже в передпокої Ґетцового помешкання. Але не встиг ступити там бодай одного кроку, як у квартирі пролунав звук. То зарипіли засклені двері, відчиняючись на балкон.

— Поліція! Не рухатись! — загорлав Каздан і кинувся в коридор.

Водночас його рука вхопилася за порожнечу — не взяв пістолета. Наштовхнувся на якісь меблі, вилаявся й побіг далі, ковзаючи поглядом по кімнатах, які проминав і в яких бачив лише непроглядну темряву.