Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Наприкінці коридору була вітальня.

Скляні двері відчинені. Завіса ворушилася в сутіні, розгойдувана вітром знадвору.

Каздан стрибнув на балкон.

Якийсь чоловік біг попід ґратчастою огорожею парку.

Вірменин не міг зрозуміти, як той суб’єкт наважився стрибнути вниз із висоти третього поверху. Але потім розгледів обриси вантажівки, що стояла під самим балконом. На її брезентовому тенті ще виднівся слід від приземлення. Не вагаючись, Каздан переліз через перила й стрибнув.

Упавши на брезент, Каздан перекотився на бік, незграбно вхопився за облавок кузова і зісковзнув униз, на асфальт. Коли ноги доторкнулися до землі, йому знадобилося декілька секунд, щоб прийти до тями й зорієнтуватися — вулиця, будинки, силует чоловіка, на спині якого підстрибував заплічний мішок і який біг і вже завертав ліворуч, на авеню Рей.

Каздан прогарчав собі в комір:

— Сучий виродок!

І кинувся навздогін. Дисципліна, якої він щодня дотримувався, — біг підтюпцем уранці, накачування м’язів, суворий режим харчування, — нарешті могла для чогось згодитися.

Авеню Рей.

Тінь бігла за двісті метрів попереду. Уночі вона здавалася якоюсь розхитаною, руки теліпалися в усі боки, мішок на спині підстрибував не в ритмі бігу. Схоже, втікач був молодий.

Рваний темп бігу свідчив, що він охоплений панікою. Натомість Каздан відчував, що його тіло рухається в досконалому ритмі, відчував у собі дедалі більшу силу в міру того, як тіло зігрівалося. Він зловить мерзотника.

Утікач-маріонетка перетнув авеню Рене-Коті, не звернувши праворуч, у напрямку Денфер-Рошро, — Каздан був певен, він побіжить саме туди — і біг далі прямо, по лівому тротуару, навпроти резервуарів Монсурі. Каздан натомість перетнув перехрестя вулиць. Він скорочував відстань. Тепер їх розділяло не більш як сто метрів. Тупотіння двох бігунів відлунювало на темній вулиці, відбиваючись од глухої стіни грандіозної будівлі, схожої на величезний храм майя з похилими стінами.

П’ятдесят метрів. Каздан витримував ритм. Але він мав наздогнати втікача якомога швидше. Бо через кілька хвилин забракне сил для того, щоб стрибнути на нього й припечатати до землі. Ще він відчував, що втікач знає цей квартал, бо не випадково побіг прямо, нікуди не звертаючи. У нього був план. Він біг до своєї машини?

Наче у відповідь на сумніви вірменина втікач перетнув авеню й попрямував до стовпа, що стояв на автобусній зупинці. Ухопився руками за металеве панно, де був написаний розклад руху, одним посмиком підтягнувся вгору й ухопився рукою за вищу афішу. Пропхав ногу між нижнім і верхнім панно, відштовхнувся од нижнього й дотягнувся до вершини муру, який оточував резервуар. Утікач, який досі здавався незграбним, несподівано виявив чудеса спритності. Перекотився на бік, підхопився на ноги й знову побіг, але тепер він біг, балансуючи обома руками, по гребеню муру. Усе це відбулося за якихось п’ять секунд.

Каздан не дуже вірив, що йому вдасться повторити цей спритний трюк. До того ж і стовп, і панно навряд чи витримали б його сто десять кілограмів. Але часу на те, щоб знайти якесь інше рішення, він не мав. Перебіг на другий бік вулиці й ухопився рукою за найвищу металеву штабу з оголошеннями. Підтягнувся вгору одним ривком. Панно відірвалося, але він уже встиг ухопитися другою рукою за гребінь муру. Учепившись пальцями за кам’яний виступ, поклав на вершину муру лікоть, підтягнувся й важко перекотився на бік. Закашлявся, сплюнув і зіп’явся на ноги. Між двома завмираннями серця відчув наплив гордості. Він це зробив.

Підвів погляд. Утікач біг до вершини купола, чітко вирізняючись на тлі нічного неба. То було кінематографічне видовище. Знову ж таки гідне одного з добрих старих фільмів Гічкока. Тінь, що ковзала по небу, в рамці, утвореній двома керамічними бельведерами, які виблискували під місяцем.

Не вагаючись, Каздан слідом за втікачем став підійматися, ступаючи по кам’яних сходинках, а потім ухопився за поручні зовнішньої залізної драбини, по якій можна було вибратися на плаский дах піраміди. Низько зігнувшись, судомно хапаючи ротом повітря, він добувся до вершини.

Те, що вірменин там побачив, перехопило подих.

Перед ним було три гектари зеленого моріжка, справжнє футбольне поле, що висіло над Парижем. Світло вулиць далеко внизу створювало навколо цієї незвичайної споруди нереальний ореол, і храм індіанців-майя тепер здавався осяйним космічним кораблем.

А по цій зеленій поверхні ковзала й ковзала тінь бігуна, ніби випущена з метафізичного лука стріла, наочно символізуючи самотність людини у Всесвіті.

Кров стугоніла Казданові в голові, легені горіли вогнем, але він спромігся на ще одне естетичне порівняння. Сцена, що розгорталася перед очима, була схожа на одну з картин Джорджо де Кіріко.[3] Голий краєвид. Нескінченні лінії.

Усюдисущість небуття.

Каздан знову кинувся бігти, задихаючись, на межі зомління. Він відчував поколювання в боці, а коліна тремтіли. Перетнув неосяжну поверхню, дзеркало ночі, відчуваючи м'яку траву моріжка під підошвами. Але малий чоловічок увесь час біг попереду…

Несподівано утікач зупинився й нахилився над скляним грибом, що стримів над поверхнею даху. Підняв кришку з тонкого металу, що віддзеркалювала місячне сяйво, і зник.

Чоловік, за яким гнався Каздан, провалився в резервуари Монсурі.

6

Детектив підбіг до слухового віконця, що залишилося відкритим. Його припущення підтвердилося: утікач добре знав цю околицю.

Він зумів підняти скляну ляду без найменшої затримки. Можливо, він мав від неї ключі? Маячня та й годі! Уперши долоню в те місце в боці, де кололо, Каздан став спускатися сходами, що вели прямо в темряву.

Сходи закручувалися спіраллю. Вони мали залізні поручні. Уже відчувалася сильна вологість. Біля підніжжя Каздан завмер, чекаючи, поки очі пристосуються до темряви й можна буде роздивитися, що його оточує. Він знав, де він є, бо бачив по телевізору документальний фільм про ці резервуари. Тут