Читати книгу - "Риль. Любов дракона"

Старпом привів її все в ту ж кают-компанію. За круглим столом на самоті сидів капітан і переглядав якісь папери.

– А ось і наша люба гостя, – радо посміхнувся він, ніби зустрів свою найближчу і найулюбленішу родичку. Така зміна в поведінці капітана не могла не насторожувати. Хоча вчора Аскерт поставився до неї без неприязні, але й особливої привітності не виявив.

– І вам доброго ранку, – ввічливо привітала його Риль.

– А ось тут ти не маєш рації. Хе-хе. Уже далеко не ранок. Добрі люди пообідати встигли, поки ти спала. І не тільки пообідати. Думаю, тебе порадує новина, що принцесу знайшли і звільнили сьогодні на світанку. Через пару днів вона повернеться до палацу. Живою і майже неушкодженою. Ну, це нічого, наші лікарі її вмить підлатають.

– Рада за неї і вашого короля, – сухо привітала капітана Риль. Холод від підлоги піднімався по ногах, а в очах починала згущатися темрява.

– Як ти себе почуваєш? – зауважив її стан капітан.

– Нормально, бувало й гірше, – спробувала посміхнутися.

– А ну ж, – чомусь їй не повірили. Капітан підійшов, доторкнувся долонею до лоба. – Та ти вся гориш. Тримай, – він узяв з крісла благенький плед і накинув на плечі дівчини. – Боюся, твоє лікування доведеться відкласти. Король наказав доставити тебе до палацу. Зате після аудієнції обіцяю: найкращі лікарі в палаці тебе швидко на ноги поставлять.

Зовні яскраво світило сонце. Ледве помітний бриз був холоднуватим для літа. «І тут теж весна», – із задоволенням подумала Риль. Що більше збігів з рідним світом, тим ближче він розташований по зв'язці, тим більше шансів, що її знайдуть і вона повернеться додому.

По набережній пробігла широка тінь, на долі секунди закривши сонце. Риль підняла голову. Три гігантських крилатих силуети ширяли над містом.

– Дракони! – Риль в захопленні простежила поглядом, як трійця повільно заходила на розворот над морем. Н-да, ілюстрації в підручниках та картини в галереї не могли передати і сотої частки грізної величі господарів повітряних просторів.

– Прилетіли на нашу голову, корови літаючі, – ані захоплення, ані добрих почуттів до драконів капітан явно не відчував. – Посольство надіслати надумали. Мізки у когось з них заклинило або хвіст прищемило? До сьогоднішнього ранку в нашу сторону навіть дивитися не хотіли, тільки й знали, що рибу з сітей красти, а тут, на тобі, їжака їм в пащу, з офіційним візитом приперлися. Головне, біля порту весь час крутяться. Так я і повірив, що вони сюди милуватися кораблями сновигають.

– Красиві! – не підтримала обуренням капітана дівчина. Прикривши від сонця рукою очі, вона із захопленням дивилася, як трійка драконів вимальовує витончену спіраль, облітаючи вежі королівського палацу.

– От цікаво, що вони в нас забули? – капітан скривився, дивлячись на політ крилатих. Хотів було сплюнути від досади, але втримався. – То на бриючому пройдуть, то по набережній прогуляються. Зустрічають когось, абощо? Ти постій тут секундочку, я піду, екіпаж найму, щоб тебе до палацу доставити. І не думай нікуди йти. На тебе все одно мітку поставили, миттю знайдемо.

Він швидко попрямував по гранітних плитах набережної в бік дороги.

«Куди я піду? – з тугою подумала Риль. – З міткою, без мітки, я зараз насилу на ногах стою, не те щоб бігти кудись».

Бухта, яка прихистила їх підводний корабель, врізалася в берегову лінію, живописно розбиваючи її на численні затишні бухти з жовтими піщаними пляжами. З одного її боку до самої води спускалися хвойні ліси, з іншого – високі скелі гострими краями випробовували терпіння хвиль, змушуючи розбиватися об них, піднімаючи в повітря міріади палаючих на сонці райдужних бризок-діамантів. Центральна частина бухти служила портом, у якому, немов стовбури дерев у лісі, стояли щогли кораблів. Вони поскрипували на вітрі, і чайки з нявкаючими криками носилися між ними, час від часу зупиняючись на якійсь із рей.

Місто лежало на високих пагорбах, різнокольоровими дахами спускаючись до моря. Над цією пишнотою багатого приморського містечка, облаштованого з очевидною любов'ю і турботою, немов дорогоцінна корона, височіли біло-рожеві зубці веж королівського палацу. У синьому, особливо яскравому весняному небі кружляли силуети драконів, спалахуючи на сонці то антрацитно-чорною лускою на спині, то сріблясто-білим черевом. Риль із захопленням дивилася на політ трьох гігантів. Вражаюче, як вони утримують свої величезні тіла в повітрі, віртуозно розрізаючи його помахами крил, примудряючись при цьому майже миттєво змінювати напрямок польоту.

Три дракона, немов вловивши захоплений погляд дівчини, стали різко знижуватися, прямуючи в бік порту. Ось вони закрили собою півнеба, ось з легким скреготом торкнулися гігантськими кігтями кам'яної поверхні пірсу. Невагомий серпанок огорнув три витягнутих, покритих чорною лускою тіла. Риль ледь встигла розгледіти, що в кожного дракона луска має свій власний відтінок. У переднього лусочки обведені золотою окантовкою, через що виникало відчуття, що на дракона розсипали золотий пилок, який він спробував струсити, але пилок лише змістився до краю. У другого, що розташувався з лівого флангу, в центр кожної лусочки немов помістили по смарагду, і вони спалахували на сонці яскраво-зеленими цятками. Третій хизувався чорним з блакитним відливом забарвленням шкури.

Димка приховала драконів із поля зору, а через секунду по набережній до дівчини впевненим кроком прямували троє чоловіків. Всі троє були чимось схожі, немов рідні брати: чорне волосся блискучими локонами спускалося до плечей, шовкові сорочки підкреслювали стрункі м'язисті тіла, на смаглявій шкірі виділялися нелюдські очі. Так-так, очі у цієї трійці були дуже примітні. Зі спини їх ще можна було прийняти за людей, але варто було зловити погляд чорних з золотисто-вертикальним розрізом зіниць, як холодок усвідомлення їх чужості людській расі проникав у душу, закручувався вихором у шлунку, змушуючи ковтати гірку від хвилювання слину.

Дракони деякий час з холодним інтересом розглядали посталий перед ними людський екземпляр. Риль теж не поспішала першою завести розмову. Коли ще доведеться ось так зблизька роздивитися драконів. Нехай і в другій їх подобі.

На першому курсі їм лише побіжно розповідали про господарів неба. Та й вся розповідь складалася з суцільних не: «не наближатися, не вступати в контакт, не втручатися в їхні справи, не укладати жодних угод». Прямо як з бойовими артефактами: «не направляти, не заряджати, краще взагалі не чіпати і не застосовувати, з порожніми поводитися завжди, як із зарядженими».

А вона і не наближалася, самі підійшли. І на вигляд зовсім не страшні, а навіть навпаки. Якщо