Читати книгу - "Карта днів"

Пані Сапсан насупила брови.

– А ти врятував наші… зади, – відказала Бронвін, зиркнувши на директорку. – Ми тільки повернули борг.

– Ну… дякую. Коли ви тільки з’явились, я подумав, що ви сон. Звідтоді, як ми зустрілися, я безперервно мріяв про те, щоб ви до мене завітали. Тож було доволі важко повірити, що це відбувається насправді. Хай там як, річ у тому, що ви тут, і я сподіваюсь, що ви будете почуватися тут такими ж бажаними, як почувався я у вас, коли прийшов був, щоб залишитися у вашій часовій петлі.

Несподівано засоромившись, я різко опустив голову та уп’явся поглядом у підлогу:

– Тож, загалом, вражений, що ви тут. Люблю вас, народе. Кінець.

– Ми теж тебе любимо! – вигукнула Клер, зіскочила зі свого місця та побігла мене обнімати. Зразу ж до неї приєдналися Олівія та Бронвін, а за мить уже майже всі намагалися задушити мене у ведмежих обіймах.

– Ми дуже щасливі, що ми тут, – сказала Клер.

– А не в Диявольському Акрі, – додав Горацій.

– Ми завжди будемо дуже весело проводити час! – проспівала Олівія.

– Пробач, ми зламали частину твого будинку, – озвалася Бронвін.

– Що означає «ми»? – запитав Єнох.

– Не можу дихати… – Я хапнув ротом повітря. – Сильно здавили…

Юрба навколо трохи розступилася, щоб я міг дихнути. І тоді в щілину, що утворилася, уліз Г’ю та штовхнув мене в груди:

– Ти ж знаєш, що ми не всі тут, правда ж?

Навколо нього швидкі нервові кола нарізала самотня бджола. Усі подалися назад, даючи Г’ю та його сердитій бджолі певний простір.

– Коли ти сказав, що радий, що ми були усі, – так ми тут не всі.

Мені вистачило миті, щоби зрозуміти, що він мав на увазі, і тоді мені стало соромно.

– Пробач мені, Г’ю. Я не забув про Фіону.

Він подивився вниз, на свої пухнасті смугасті шкарпетки:

– Інколи мені здається, наче всі, крім мене, про неї забули.

Його нижня губа затремтіла, і тоді він міцно стис кулаки, щоби припинити це.

– Вона не мертва, ти ж знаєш, – продовжив він.

– Сподіваюсь, це правда.

Він із викликом глянув мені просто в очі:

– Не мертва.

– Окей. Не мертва.

– Я дуже сумую за нею, Джейкобе.

– Ми всі сумуємо, – відказав я. – Я не забув її й ніколи не забував.

– Вибачення прийнято, – сказав Г’ю, затим витер собі обличчя, повернувся на підборах та вийшов із кімнати.

– Повірте мені, – озвався Мілард за мить, – це був прогрес.

– Тепер він із нами навіть не розмовлятиме, – промовила Емма. – Він розлючений і не захоче дивитися правді в очі.

– А ви не думаєте, що, припустімо, Фіона могла якось вижити? – спитав я.

– Я оцінив би це як малоймовірне, – відповів Мілард.

Пані Сапсан поморщилася та приклала пальця до губ, безшумно ковзнула до нас через усю кімнату, поклала нам руки на спини та почала таємну нараду.

– Ми відправили запит до кожної часової петлі та до кожної громади дивних, із якими ми контактуємо, – повідомила вона тихо. – Ми розповсюдили офіційні комюніке, інформаційні бюлетені, фотографії, детальний опис Фіони. Я навіть відправила голубиних скаутів пані Королик, щоб вони там оглянули всі ліси. Досі нічого.

Мілард зітхнув:

– Якби вона, бідолашна, була жива, хіба вона б уже не з’явилася тут? Нас неважко знайти.

– Я теж так думаю, – сказав я. – А ніхто не пробував шукати її… м-м?..

– Її тіло? – спитав Мілард.

– Міларде, будь ласка, – обурилася директорка.

– Це було неделікатно? Мені слід було вибрати менш точний термін?

– Просто розмовляй тихіше, – шикнула на нього пані Сапсан.

Міларду не бракувало почуттів; просто йому не завжди вдавалося брати до уваги почуття інших.

– Падіння, яке, можливо, убило Фіону, – продовжив Мілард, – сталося в часовій петлі, розташованій у звіринці пані Королик, котрий звідтоді лежить у руїнах. Якщо її тіло було там, його вже неможливо відновити.

– Я от усе думаю, чи проводити поминки, – промовила пані Сапсан. – Але я не можу навіть порушити цю тему без того, щоб у Г’ю не стався новий напад депресії. Боюся, що, якщо ми будемо тиснути на нього надто сильно…

– Він навіть не приймає більше нових бджіл, – зауважив Мілард. – Каже, що не зможе полюбити їх так само, як тих, котрі бачили Фіону, тому він тримає тільки тих, які на сьогодні мають уже доволі похилий вік.

– Схоже, що зміна обстановки може піти йому на користь, – висловив я надію.

І в цю мить пролунав дверний дзвінок. І саме вчасно, бо загальний настрій у кімнаті з кожною секундою дедалі погіршувався.

Клер та Бронвін спробували піти за мною до вхідних дверей, але пані Сапсан перехопила їх.

– О, я так не думаю! Ви ще не готові розмовляти зі звичайними.

Я не думав, що був великий ризик у їхній зустрічі з розносником піци… поки не відчинив двері та не побачив там хлопця, якого я знав зі школи та який у цей момент балансував стопкою коробок із піцою в руках.

– Дев’яносто чотири шістдесят, – пробубонів він, а потім, упізнавши мене, кивнув: – О, блін! Портман?

– Джастін! Овва!

Його звали Джастін Пампертон, хоча всі його називали Памперс. Він був одним із тих обкурених скейтбордистів, які часто каталися на наших шкільних паркувальних майданчиках.

– Гарно виглядаєш, – продовжив він. – Тобі, типу, вже краще?

– Ти про що? – поцікавився я, хоча насправді й не хотів знати, що він мав на увазі, тому намагався відрахувати йому гроші якнайшвидше. (Перед цим я пограбував ту шухляду в комоді моїх батьків, де вони серед шкарпеток завжди тримали пару сотень баксів у ничці.)

– Гомонять, що ти, типу, зійшов із рейок. Без образ.

– А-а… ні, – відповів я. – Я в порядку.

– Правда, – кивнув він на знак згоди, наче тупа покиван-статуетка. – Бо те, що я чув, було…

Він зупинився на половині речення: у домі хтось засміявся.

– Чуваче, у тебе просто зараз вечірка?

Я взяв піцу та запхав купюри йому в руку:

– Щось таке. Тримай бабло.

– Із дівками? – Він спробував зазирнути всередину, але я став перед ним. – Я кінчаю за годину. Можу захопити пива…

Я ще ніколи не хотів так сильно скинути когось зі своєї веранди.

– Пробач, це мої особисті справи.