Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

— Заяву писати не будеш?

— Не буду.

— Чому?

— Тому що не знайдуть. У мене третій мобільний крадуть. Два попередніх так і не знайшли.

Так, поліція в нас працює хріново, тут із нею сперечатися складно. Я й сам би не писав — немає сенсу. Спробував би пробити по своїм каналам. Може, і їй допомогти?

— Я не у твоєму смаку, так? — цікавиться, примружившись.

Треба б збрехати й погодитися, але натомість я кажу правду:

— У моєму.

— Тоді чомусь відшив? Через вік?

— Ну ось, — усміхаюся, усвідомлюючи, що мені подобається з нею сперечатися. — А кажеш, дурепа.

— А що, тридцятирічні тітки чимось кращі?

Я усміхаюся, помічаючи, як Діма кидає на нас погляд у дзеркало заднього виду. Він працює на мене останні десять років. Знає мене краще за батька. Сам факт того, що я це дівчисько в машину посадив, уже говорить багато про що. Раніше я такого ніколи не робив. Усі мої жінки на десяток років старші й на порядок вихованіші. Плюгавка ж, через свій вік, поводиться так, як їй хочеться. І це виглядає так, що дах зносить.

— Все ще сподіваєшся до мене поїхати? — запитую, раптом ловлячи себе на думці, що чекаю на її відповідь.

— А можна?

— Дімо, поїхали додому.