Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Ми з Максом рідко зідзвонювалися. Він спілкувався в основному з Денисом. Зі мною і дівчатами він лишався майже таким же холодним, як і з усіма іншими. Хіба що розмовляв трохи більше, ніж зазвичай.

Він збирається відключатися чи ні?

Телефон все дзвонив і дзвонив – здавалося, цілу вічність. Я стискала його з усієї сили, очікуючи, коли Макс здасться. Аж ось мелодія закінчилася. Я закусила щоку, напружено вдивляючись у темний екран.

Він не скинув дзвінок. Тримав виклик до останнього, поки він не перервався автоматично. Наче натякав, що так просто все не закінчиться.

Тук-тук. Тук-тук. Тук-тук.

Стукіт коліс і порожні вагони метро. Де-не-де ще можна було помітити людей, але в моєму вагоні не було нікого. Кинувши погляд у сусідній, я зустрілася очима з втомленим чоловіком з сивиною у волоссі. Він виглядав таким самотнім, що на якусь мить захотілося сісти з ним поруч.

А мені хіба не самотньо?..

Прогнавши внутрішній голос, я прикрила очі й відкинула голову на спинку сидіння.

Сьогодні я буду слухати лише стукіт коліс.

Вдома мене зустріла тиша. З-за дверей дівчат не долинало жодного звуку. Добре, що батьки Лізи були достатньо багатими і дозволили нам з Лерою знімати кімнати за мізерну плату. Не знаю, що робила б, якби не познайомилася з Лізою на першому курсі. Вже два роки ми жили і вчилися разом.

Стараючись не шуміти, я скинула кеди і зачинилася у себе. Темні штори так і залишилися закритими. Я ввімкнула нічник на столі і налаштувала його на блакитний колір.

Хто сказав, що різнокольорові лампи – для дітей?

Переодягнувшись у піжамні шорти й майку, я витягла з сумки новий скетчбук. Пластикова обкладинка заскрипіла, поки я перевертала її назад по спіралі. Вмостившись на ліжку зручніше і схрестивши ноги, задумливо постукала олівцем по білій сторінці. Тіні затанцювали на ній, створюючи мерехтіння.

Глибоко вдихнувши і видихнувши, я дала волю рукам. Олівець літав по паперу, залишаючи ледь помітні лінії. Я незчулася, як пройшло дві години. Наче прокинувшись, я поглянула на те, що вийшло, і здивовано відкрила рот.

Чому він?..

В блакитному світлі різкі вилиці здавалися ще гострішими. Брови й пасма хвилястого волосся – темнішими. Погляд – холоднішим.

Раніше я, звісно, малювала Макса, як і всіх друзів. Особливо Дениса. Але таким я не малювала Макса ніколи. Примружившись, схилилася до портрета, намагаючись зрозуміти, що змінилося. Відкинула олівець на ліжко і прослідкувала кінчиками пальців темні лінії. На тонких губах рука завмерла. В голові сплив спогад.

Ми цілувалися... здається.

Губи закололо, наче голками. Я потерла їх сірими від олівця пальцями і нахмурилася. Що, як ми все-таки переспали? Що стане з нашою дружбою? Саме через страх зруйнувати дружбу я так довго мовчала про Дена. При згадці про нього в душі заскребло.

Зірковий нападник футбольної команди. Душа будь-якої компанії. Завжди веселий і позитивний. Улюбленець дівчат. Спадкоємець заможної родини. І недосяжна мрія для простих смертних.

Закривши блокнот, я кинула його на стіл і накрилася ковдрою з головою. Минула ніч – це просто помилка, яка більше ніколи не повториться.

Година за годиною минали, а я так і не змогла заснути. Думки металися між двома друзями, і від цього ставало ще гірше.

Що я наробила?..

Зітхнувши, я знайшла на підлозі телефон. Примружившись від яскравого світла, зменшила його до мінімума і відкрила соцмережу, в якій знайомилася для побачень. Здається, там досі висіли непрочитані повідомлення...

Одне з них було від незнайомого хлопця. Я перейшла на його сторінку і проглянула фотографії. Здається, нормальний. Багато скріншотів з якоїсь комп’ютерної гри. Домовившись зустрітися завтра ввечері, я відклала телефон подалі і знову заплющила очі.

Ось. Все, як завжди.

В неділю я відсипалася за обидві безсонні ночі. Лера пробувала мене розбудити, але швидко махнула рукою. Коли я сама зазирнула до неї в кімнату після обіду, подруга робила домашні завдання. Вона була відповідальною студенткою, на відміну від мене. Зараз була лише середина вересня, тому я не дуже хвилювалася за оцінки.

– А де Ліза? – спитала я, кинувши погляд на зачинені двері подруги поруч.

– Вона ще зранку поїхала до батьків, – машинально озвалася Лера, не відволікаючись від читання.

– Он як, – пробурмотіла я. – Ми наче домовлялися, що подивимося дораму ввечері...

– Вона не буде в них ночувати – завтра ж на навчання, – відірвавши голову від конспекта, заспокоїла Лера, а тоді тепло посміхнулася: – Не хвилюйся, подивимося ми твоїх корейських красунчиків.

Я кивнула і залишила її у спокої. Сама я не так часто навідувала маму і сестру, але не тому, що не любила. Просто... вдома все нагадувало про дитинство. А його я намагалася не згадувати.

Повернувшись до себе, першим ділом я розкрила штори і відчинила вікно. Свіже повітря одразу увірвалося до кімнати. Я з задоволенням вдихнула його і розвернулася, щоб оцінити масштаб катастрофи в кімнаті. В очі кинулися безлад на столі, одяг, що вивалювався з напіввідчиненої шафи, і купа зім’ятих у м’ячики листків на підлозі. Не кажучи вже про постіль.