Читати книгу - "Фортеця, Daniello Dali"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Підійшовши до стін форту, загін стрільців почули за ними гам. Розчахнувши великі, дерев'яні ворота, і пробившись крізь натовп, перед ними постала страшна картина — брат йде на брата. Ніхто зі стрільців не встиг сказати слова, як лицар в дорогих обладунках, накинувся на старого.
Сивобородий чоловік парував кожен удар, що летів у його сторону. Змахи мечем такої сили, гнали вітер. Без обладунку, кожен подібний удар може покласти його на землю. Але як би чоловік не намагався, кожен такий удар пролітав повз старого, не досягаючи його, лише витрачаючи сили, що вкладалися в кожен наступний удар.
Випади вже почали сповільнюватися, а дихання тяжчати, як в поєдинок втрутився старший, із загону лучників:
“Припиніть ! Тут людині потрібна допомога, а ви роги щепили”.
Гам стих, натовп розійшовся, і пораненого чоловіка занесли до форту. Йому спробували надати першу допомогу, але той вже помер від нестачі крові.
“Навіщо ви приволокли сюди чудовисько ?” — запитав чоловік, в дорогих обладунках.
“Яке ще чудовисько. Ти що, дубу дав, це ж людина… Мертва людина. Ми б його врятували, якби не ваша тупа бійка, і влаштована метушня”, — вперше нервував старший стрілець.
“Цей чоловік вже давно був мертвий, ви б його не врятували”, — сказав старий лицар.
“ЦЕ БУЛИ ЧУДОВИСЬКА! ЙОГО ВБИЛИ ЧУДОВИСЬКА!” — так голосно прокричав малий стрілець, що його ледве не почули в селі.
“Ще й приведи нас вбити хотіли”, — невпевнено доповнив другий лучник.
Люди почали перешіптуватися, але їх спробував заспокоїти старший стрілець:
“Діти вигадують, нічого ми там дивного не побачили, а цей чоловік, його певне не монстри ранили, а він сам попав в чиюсь пастку, яких в цьому лісі повно”.
“Чому ти так кажеш, ти ж сам бачив це ?” — запитав хлопчина, що тільки що кричав.
“Всьому є розумне пояснення, не все ж на чудовиськ та вигаданих привидів скидати”, — старший відповів на запитання.
На столі все ще лежав труп мертвої людини:
“І що нам з цим робити ?” — почулося від чоловіка в дорогих обладунках.
“Як що ? Хоронити, звісно ж” — відповіли йому.
“Де ? В селі, чи на нашому кладовищі ?” — з трупом на спині, поцікавився найбільший чоловік, що був немов син велетня.
Старший грубо відповів:
“Не знаю, самі вирішуйте — хоч з чимось, розберіться власноруч”.
Натовп вже помалу розходився, і в приймальній залі залишалося все менше народу. Люди розбрелися хто куди: дехто йшов в ліс, дехто спускався до села, ще хтось змінював пост, а дехто відкупорював чергову пляшку вина.
“Куди ти пішов з пляшкою ?” — запитав старший стрілець, у лицаря в дорогому обладунку.
“Заспокоювати нерви. Ви принесли сюди труп, поклали його на обідній стіл, а я маю на це спокійно дивитися ? Е ні, мені потрібно це забути”, — відповів він.
“Якщо ти так злякався від одного трупа, що ти забув тут, на фронті ?” — поцікавився стрілець.
“А ти віриш в чудовиськ ? Це ж дитяча казка. Ми тут робимо вид, що якийсь ворог існує, щоб наш король міг збирати більше податків, зі свого переляканого народу”, — сказав лицар.
Старший лучник лише видихнув, та незадоволено помахав головою.
Чоловік в латах пішов з форту, прогулятися по околиці, смакуючи тільки що відіткнутий, виноградний нектар. Він підійшов до обриву, і вдивлявся в людей, що немов мурахи метушились по своєму мурашнику. В той момент, чоловік відчував себе творцем, ніби він владен над їх життями. Коли його пляшка повністю спустіла, він викинув її вниз, після чого спустив штани, й помочився зі скелі. Після цього, він втомлено ліг на м'яку траву, і заплющив очі, щоб трішки відпочити, і навіть не помітив як заснув.
А в форті, старший стрілець підійшов до старого лицаря, що закинув ноги на стіл, і запитав у нього про чудовиськ — що вони таке, і як виглядають. Йому було цікаво дізнатися про цих істот з перших вуст, а не з байок пʼяних побратимів чи історій, які розказували матері своїм дітям перед сном, аби ті більше слухались. Раніше йому вистачало і їх, але після побаченого в лісі, йому дійсно стало страшно, тому він захотів підготуватися.
Сивобородий йому розповів, що коли на нього накинулись, він нічого не бачив, але точно пам'ятає, що ці чудовиська найстрашніше, колись створене природою, і найсмертоносніше. Він єдиний, кому вдалося пережити наліт на його село. Він казав, що не знає, як йому вдалося вижити: “Вони певне подумали, що я вже помер... Найстрашніше, що вони вбивають не заради харчування, а заради задоволення”.
“Може в них є якісь слабкі місця. Як ти гадаєш ?” — запитав стрілець.
Старий наблизився до нього, і помахав головою в сторони.
“То як ми збираємося воювати проти них ?” — поцікавився стрілець.
“Ніяк. Ми живий щит людства, щоб ті змогли сховатися, і прожити трішки довше, поки нас будуть вбивати та жерти. Все, бувай, я на пробіжку, інакше взагалі забуду про неї. З трухлявими ногами не вийде довго втікати від чудовиськ, хе-хе”, — старий пішов з форту.
“Невже дійсно, проти чудовиськ немає дієвої зброї. А чи існують вони взагалі ? Ніхто їх не бачив, проти них немає зброї. Можливо це дійсно вигадка.
Стоп. Звісно ж вони існують. Чомусь, у мене навіть сильне відчуття, ніби я скоро зустрінуся з ними”, — блукав у своїх роздумах чоловік.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фортеця, Daniello Dali», після закриття браузера.