Читати книгу - "Наше озеро, OlenaSloth"

Раптово і беззвучно вона піднялась. Її підняло. Незрозумілі сили підхопили тваринку і вона мов на гойдалці підлетіла над водою. Крил не було, але вона точно пурхала над самою гладдю спокійної і рівненької води. Здавалось ніби вона парить над мутним дзеркалом, в якому розмито бачить лише своє віддзеркалення в стрімкому польоті. І цей політ ніяк не закінчувався. Та й куди вона летить було не зрозуміло. Де верх, а де низ залишалось загадкою. Різноманітні відчуття сплелися в тугий вузол і виокремити одне не вдавалось.

Політ стрімко пришвидшився і дзеркало почало змінювати відображення. Тепер черепаха побачила себе, але вже без панцира. Наче вона окремо, а оболонка окремо. Така на вигляд неймовірно вразлива і незвична. Панцир вже давно став для неї не просто захисною оболонкою. Вона покладалась на нього природно і беззастережно. Та і як може бути по іншому? Він частина неї, без котрого вона себе навіть ніколи не уявляла. А тепер її нове незвичне і струнке тіло було просто обтягнуте шкірою. І що саме дивне немає ніякого страху. Ще мить і відображення знову змінилось.

Ось вже панцир на своєму місці. Та в середині нього пустота. Немає більше черепахи. Панцир став сам по собі. Місячні промінчики проходили і просвічували наскрізні отвори, підкреслюючи витончені вигини і форми. Чудернацьке видовище. І знову ніякого страху. Таке видовище відбувалось не більше секунди і далі все знову стало на свої місця. Черепаха і її панцир знову стали одним цілим. Повноцінним.

Політ тварини сповільнився і вона беззвучно зупинилась. Відчуття легкості пульсувало по жилах, а невагомість мов стала невіддільною її частиною. Якось мимоволі вдалось зрозуміти, що вода вгорі. Світ став з ніг на голову. Під своєю важкістью вода повільно і невпинно почала виливатись ніби із перевернутої тарілки. Черепаху охопив жах, що буде із мешканцями озера. Вода безшумно виливалась просто в пустоту, а в горі залишилось, ніби із середини купол, дно озера. Просто замулена земля, без єдиного жителя. Хоча і у водоспаді вона нікого не побачила.

Далі вона сповзла донизу, наче легенько її опустили в теплу воду і вона прокинулась. Без сумнівів це був сон. Хоча дуже яскравий, зовсім не зрозумілий і доволі чудернацький, але просто сон. Чого не насниться в осінню ніч!

Черепаха, схвильовано від нових відчуттів, вже не могла заснути. Та й світанкова пора все голосніше і ясніше змінювала сутінкову пору. Цвірінькання пташок і хлюпання води ставало гучніше. На зміну заступав день. Тваринка відчувала невиспаність. Вона виглянула, щоб побачити вже так знайомі їх пейзажі озера. Ніби все як завжди.

Вона попрямувала до свого друга. Адже кому як не карасику поділитись із чудернацьким сном. Він вже як завжди безтурботно плескався в самій глибокій воді.

- Доброго ранку, карасику, - голосно привіталась черепаха.

- О, привіт, - радісно відповів їй.

- Мені таке наснилось!

І вона коротенько переповіла, що запам’ятала. Спочатку карасик лише тихенько посміхнувся, але потім пильно придивився до своєї подруги.

- Слухай, а й справді твій панцир виглядає якось по інакшому.

Очі черепахи округлились від такого оголошення. Мить мовчання і вона перепитала:

- Що, справді?

- Та напевно, то здалося, - вже спокійно говорив карасик, - Насниться ж тобі дурня якась.

- Так. Я бачу ти точно не змінився.

Вони вже мовчки продовжили лежати і дивитись в пусте небо. Розмова не клеїлась лише дрімота накривала наче теплою ковдрою. Так тихо і хороше.

Через деякий час промайнув легенький вітерець. Черепаха підняла голову і озирнулась. Небо ясне лише маленькі майже прозорі хмаринки повзли десь далеко. А повз неї пропливало перше опале листя. Мов жовті човники вони повільно дрейфували в низеньких хвильках. Осінь набирала оборотів, а дощу все не було.

- Карасику, ти бачиш вже дерева почали скидати листочки. Ми не дочекаємось дощів в цьому році. Або їх буде точно замало для нашого озера.

Карасик нервово обернувся, пірнув вниз і миттю винирнув біля черепахи:

- Годі тобі! Бурчиш кожного разу, все тобі погано. Піде дощ, і буде знову наше озеро повноводним. А навіть як не піде то і так буде. Все ж добре! Ну стало води трішки менше, а нічого не змінилось. Ось подивись всім і так хороше.

Що відповісти, справді всі мешканці озера пристосувались і далі продовжували займатись своїми справами. Та черепасі тривожні думки одна за одною стукали у скроні.

- А коли прийде зима? Коли люті морози товстою кригою покриють озеро? І товща льоду забере половину нашої води, - хвилюючим голосом продовжувала черепаха, - Що ми тоді будемо робити? Місця і зараз впритул для всіх, а потім як буде?

Він на пів хвилини замовк, пильно дивлячись їй в очі. Стало зрозуміло, що така думка йому в голову не приходила. І негайної відповіді в нього немає. Карасик насупився і випалив:

- Розберемось ось тоді.

Він мовчки і різко повернуся і поплив подалі від черепахи. Навіть не дочекавшись її відповіді. Вона залишилась сама.

Вірніше не сама. Із своїми думками, котрі буйно роїлись в стурбованій голові. Серце калатало. Сварка із єдиним найближчим другом точно спокою не прибавляла. Та і в чому вона винна?

Черепаха лежала в самому центрі колись великого озера. Вона перебирала думками, прокручуючи свій сон, намагаючись пригадати ще якісь подробиці. Обдумувала сварку із карасиком. Перебирала свої і його слова. Така перепалка для спокійної тварини була нечастою. І вибивалась зі звичного ритму.

Заглибившись в свої роздуми вона потупила погляд в далечінь. Тихо по воді гойдались водомірки, подекуди ще лежали вужики на березі. Качки все клопотали біля свого виводка, котрий майже доріс до них самих. Ще трішечки і дерева нестримно скинуть своє пожовкле листя і воно щедро вкриє і берег, і гладь води. Осінь в розпалі. А там… А там свої права затребує зима і тяжкий сценарій черепахи перестане бути прогнозом і стане реальністю, а потім історією. Відчувалось, що ось не відворотно прийде катастрофа. Та що може зробити одна черепаха?.. Вона тяжко зітхнула.