Читати книгу - "По той бік туману, Сергій Клемін"

– Що за чорт! – вирвалося у нього зсередини.

Макс зробив обережний крок назад, проте один із крабів спробував його атакувати. Юрист схопив лопату і вдарив «нахабника» з усіх сил. Краб стрімголов покотився, але тут же розвернувся і повторив спробу, рухаючи клешнями вправо і вліво, немов дитяча іграшка. Макс відчув, що поверхня їхних панцирів, на превеликий подив, не така тверда, як йому здавалося. Це була гарна новина. Отже лопата може їх добре покалічити. За першим крабом рушили другий і третій. Макс знову завдав кілька ударів лопатою. Двох трохи відкинуло, але ті продовжували наступ. Макс спробував зачинити двері. Це виявилося непросто. Істоти уперлися в них з вуличного боку і продовжували навалювати з більшою силою. Після неабияких зусиль Макс таки зачинив двері на замок. Він сів перепочити; єдине, що йому було треба, це віддихатися. Він був дуже наляканий. У цей момент десь на кухні розбилося вікно: щось влетіло туди. Макс міцно схопився за лопату і подався до місця події.

Там на підлозі лежав невеликий перевернутий краб, який безпорадно ворушив усіма своїми десятьма кінцівками. Він ніби казав: «Все не так мало початися. Мені дуже соромно за завдані вам незручності». Макс замахнувся, і з усієї сили вдарив того бічною частиною лопати. Тушка краба хруснула і біла рідина стрімко вирвалася назовні, утворивши калюжу на підлозі. «Так тобі і треба, скотиняка», – швидко промайнуло в голові Макса. Проте радість була недовгою. З розбитого вікна почали з’являтись товариші вбитого краба. Кожен із них грізно виставив свої клешні вперед, клацаючи то правою, то лівою. Макс спробував їх відкинути лопатою, але в цей момент щось дуже боляче вкусило його за ногу нижче коліна.

Біль був нестерпним.

Бризнула кров. Він машинально відсмикнув ногу і зробив крок убік. За ним виявився ще один голодний краб, якого щойно позбавили гарної «закуски». Хижак уже збирався йти в наступ, але бічна частина лопати кілька разів піднялася над його клешнями, спритно відірвавши їх, як непотрібні елементи з дитячого конструктора. З силою голкіпера Макс штовхнув його тушку іншою ногою і істота відлетіла в дальній куток кухні, зіткнувшись із холодильником. Болю в нозі не було кінця. Довелося пошкодувати про це рішення, хоча саме цей краб був не дуже великий. У цей час з вікна повзли вже не двоє, а четверо непроханих гостей.

Зінгер трохи нахилився. Кров утворила велику пляму, яка розтікалася аж до стопи. Йому довелося пересуватися з великими зусиллями, щоб вибратися з кухні. Покусана нога потребувала перев’язки, але зараз на це не було часу. Будинок сповнювався глухими звуками. Залишатися в ньому було небезпечно.

Макс дістався до вітальні, але там на нього вже чекало кілька ненажерливих крабів, які проникли, мабуть, через розбиті вікна з боку фасаду. Вони клацали своїми великими клешнями, наче викликаючи на дуель. Дзвін стекол тепер можна було почути не тільки на першому, а й на другому поверсі будинку. Макс спробував знайти щось більше, ніж лопата, але нічого такого не знайшов. Повільно відступаючи, він піднявся гвинтовими сходами на другий поверх, а звідти з великими зусиллями вибрався на горище. Тут не було поки що жодного краба, але це було не дуже великою втіхою. На дерев’яній підлозі серед ящиків Макс побачив новенькі граблі з гострими, як ножи, зубами. Він обережно торкнувся їх пальцями і залишився задоволеним. Звичайно, граблі це граблі, але лопату прийшлося кинути тут, бо держак на неї був вже зламаний. Широке кругле горищне вікно було тут єдиним джерелом світла. Запах цвілі та сухих досок відчувався дуже гостро. Макс поліз через вікно, наче це було світло в кінці тунелю. Воно виводило на дерев’яний дах будинку, поряд з яким стояв невеликий сарай. Макс вистрибнув на дах другого поверху і після невеликого, але віртуозного маневру опинився на даху сараю.

Краби були майже скрізь, як і туман, який наповзав та ковтав дахи сусідніх будинків. Все ж таки за сараєм залишалася вузька стежка, не завалена цими ракоподібними. Макс зробив ще стрибок і важко впав на землю. Стрибок був невдалим. Обидві ноги страшенно боліли. Макс спробував віддихатися, зробивши перерву. Він озирнувся. Надворі не було нікого, нікого крім незліченних крабів. Червоним килимом вони повзли травою, доріжками, парканами. Здавалося, нічого їх не зупинить.

Наступної хвилини Макс почув жіночий крик. Було враження, що це буквально за два десятки метрів. Юрист із пораненою ногою та граблями у руці поплентався до місця події. Густий туман охопив його.

Худенька жінка років тридцяти з рудими кучерями, швидше за все, була не з місцевих: її видавала шкіра молочного кольору, що ще не обгоріла на сонці. Вона відчайдушно відбивалася від істот з панцирями та клешнями простою ключкою для гольфу. Тим часом ракоподібні її оточували. Вона стояла біля ганку невеликого дерев’яного будинку, завдаючи ударів з останніх сил. Макс попрямував до неї. Він бачив приреченість на її обличчі та прискорив крок, хоча нога у нього страшно боліла. Щойно він дістався ґанку, панцирі кількох крабів були розколоті й розбиті. Рука Макса Зінгера піднімалася та опускалася, піднімалася та опускалася. Хрускіт, що нагадував розколоті горіхи, викликав схвальну усмішку на її обличчі. Вона була готова кинутись йому на шию.

– Як ви себе почуваєте? Все добре, міс? – задихаючись, поцікавився Макс, прагнучи бути ввічливим.

– Начебто так, – несміливо відповіла вона. – Я дуже вам рада. Мене звуть Віра Кіз.

– Я – Макс Зінгер, юрист. Ми маємо звідси йти.

Він завдав ще кілька ударів, і найближчі краби відступили вбік.